Іван Буряк: Головна проблема Юріївки – дорога, проте новому укриттю позаздрить і Дніпро

Юріївська громада займає стратегічне положення на мапі Дніпропетровщини, на кордоні з Харківщиною, між Павлоградом і Лозовою. У перші місяці війни вона прихистила в себе багатьох людей, які рятувалися із зони бойових дій. Сьогодні громада живе, вирішує нагальні проблеми і допомагає нашим захисникам. Про сьогодення громади кореспондент "Відомо" поспілкувався з головою селищної ради Іваном Буряком.

-Почати хочу з простого запитання. Чим живе Юріївка на четвертий рік війни — яка ситуація в громаді, чи є робота в людей, на що особисто ви, як селищний голова, робите акцент у своїй роботі?

-Завдячуючи Збройним силам України, ми в нашій громаді живемо, слава Богу, своїм звичайним життям. Кожен займається своєю роботою. Влада робить своє, агробізнес, з якого у нас практично складається громада, також займається своїм, тому що на сьогоднішній день йде посівна. Діти ходять до навчальних закладів, тому що в нас вони практично всі облаштовані засобами укриття. Тому, знову таки ж, завдячуючи ЗСУ, ми живемо своїм звичайним життям. Але ж, якщо ми з вами візьмемо пряму лінію від нас, то тут близько 100 кілометрів і вже відбувається бойові дії. Тому ми чуємо, бачимо і також відчуваємо на собі ці тривоги, ці "шахеди". І, на жаль, тих людей, яких ми втрачаємо, ці хлопці наші, які знаходяться з нашої території також в ЗСУ, ми теж втрачаємо. І віддаємо їм шану.

- На початку повномасштабного вторгнення з багатьох громад Дніпропетровщини люди виїздили за кордон, вивозили родини. Яка ситуація була у вас?

- Знаєте, я як зараз пам'ятаю цю першу ніч, цю пʼяту годину ранку і те, що відбувалося, цей хаос протягом десь тижня. Ситуація була дуже напружена. Я не відслідковував, хто які родини куди вивозив. Хотілося сказати, що всі в той же день розуміли, що необхідно згуртуватися і відпрацювати одну лінію поведінки і одну лінію роботи, яка повинна бути на нашій території. Це і сам виконавчий комітет, старостати, бізнес, який на території. Тому особисто я провів зустріч, ми поспілкувалися, відпрацювали план наших дій. І, в принципі, я дуже вдячний людям, які підставили плече. Не дуже багато людей виїхало, тому що всі були налаштовані на ту реальну боротьбу, яка відбувається сьогодні. Були усі згуртовані, зрозуміло, збентежені, але налаштовані на допомогу і на плідну працю, яка тоді вже налагодилася.

- Пам’ятаєте перші дні війни — де вона вас застала і які заходи ви вживали як селищний голова, щоб ситуація залишалася під контролем?

- Застала вона мене вдома, це була п'ята година ранку, тому що було чутно, як по військових частинах вже були нанесені удари, адже ми розташовані на межі Дніпропетровської та Харківської областей, між містами Павлоград та Лозова — ми крайня громада Дніпропетровщини. Вже о 08:00 я зібрав виконавчий комітет, зібрав всіх працівників спочатку громади — сказав, дивіться, я у принципі нікого не тримаю, у кого є бажання і сумнів, і можливо страх і бентежність, ви можете виїжджати. Але, у нас в актовій залі, це зал засідань, там висить прапор України, символіка. Я сказав, що цей прапор, він як був, є і буде! Не дивлячись ні на що. Я залишаюся на своєму робочому місці. Я нікуди не виїжджаю, тому я на місці. Це була перша зустріч, потім була зустріч у той же день з аграріями — ми все відпрацювали. Бо знову ж були диверсійні ці групи ДРГ, оці хрестики-нулики на асфальті. Люди не розуміли, тому що було реально три дні такої паузи і люфту, що ніхто не розумів, що робити.

Зрозуміло, що Збройні сили України не могли тоді охопити весь ареал бойових дій, тому тут у нас на наступний день приїхала Територіальна оборона з Павлограду, до складу якої входили шахтарі райцентру. Я 24/7 займався їхнім влаштуванням, їхнім побутом, їхніми позиціями. Відпрацьовували ті позиції, де вони повинні знаходитися. Мінування мостів та інше. Тому реально, знаєте, час плинув так, що ти не розумів, що сьогодні вже місяць-два пройшов, а роботи дуже багато.

- Волонтери, люди, мешканці громади якось допомагали територіальній обороні?

- Хочу сказати всім велике дякую, тому що люди допомагали всім, чим могли - харчовими наборами, всім реально - руками своїми люди проходили допомагали. Тому я дуже пишаюсь тим, що українці — сильна нація, це реально люди, які, знаєте, або воля, або смерть. І залишились тоді для того, щоб утримати те, що наше, і те, що має бути нашим. Я своєю присутністю показував людям, що дивіться - ми тут були, є і будемо.

-Сьогодні Павлоградський район в цілому — великий транзитний центр для допомоги мешканцям прифронтових територій, які евакуюються із зони бойових дій. Чи є у вас переселенці?

- На сьогоднішній день вони є, але спочатку вторгнення їх було набагато більше, тому що вони були не тільки з Донецького напрямку, а й з Харківщини. У нас було на той момент десь близько 900 людей, але тоді це був такий своєрідний конвеєр, одні заїхали, інші виїхали. Тож тут реально був такий хаб. Але на даний час у нас вже є ті люди, які залишились тут на постійній основі. Звісно це вже не 900 чоловік, а лише близько 300-350 людей. Завдяки волонтерським організаціям ми організовуємо їм гуманітарну допомогу. Щось з громади допомагаємо. Місцеві мешканці також допомагають.

-Вас теж торкнулася декомунізація. Раніше була Юр’ївка, тепер Юріївка. Як сприйняла громада і ви особисто перейменування?

-Війна, яка відбувається в нашій країні, диктує свої умови. І цими умовами є і декомунізація населених пунктів, саме їхніх назв та іншого. Тому особисто я ставлюся з розумінням до цього. Так, це дуже багато роботи для людей, тому що треба переробляти право власності на нерухомість, на житлові будинки, воно було в технічних паспортах так написано, зараз це необхідно змінювати. Але, якщо це необхідно, то особисто я налаштовую людей, щоб вониставилися до цього з розумінням. Але найголовніше, щоб декомунізація у нас в цілому по країні пройшла не у документах, не у пам'ятках історії, пам'ятниках чи чомусь іншому. Найголовніше, щоб декомунізація пройшла у голові і у душі у людини. Щоб ви це розуміли у собі. А папір все стерпить.

- Ви на своїй посаді з 2017 року, тобто з періоду, коли Юріївка була ще райцентром. Потім її включили до Павлоградського району. Чи щось це змінило — стало легше чи навпаки складніше вирішувати якісь питання?

- Насправді, реформа децентралізації — це дуже крута і потужна реформа, яка дає можливість, перш за все, людям, які проживають на території громад, бути більш самостійними. Але ви знаєте, ця самостійність повинна бути розумною і повинна бути адекватною. Так, ви слушно кажете, що у нас був Юр'ївський район, це була адміністративно-територіальна окрема одиниця від Павлоградського району з районним центром в Юрʼївці. І територіально до об'єднання Юріївського району, який увійшов до складу Павлоградського, вони десь територіально були однакові. Тому децентралізація, вона працює і вона має місце бути.

Що стосується території, і як люди це відчувають — з одного боку це плюс, а з іншого боку це мінус. В чому мінус? Особисто який бачу і відчуваю я. По-перше, всі служби виїхали у місто Павлоград. Це пенсійний фонд, це податкова, це поліція. Зараз це поліцейські громади. Так, це працює, але не так ефективно, як це було до цього. В селах також є життя, і в селах також є проблеми, які необхідно вирішувати. І не кожна людина має змогу поїхати до Павлограда і отримати ті послуги, які вона отримувала тут. Звісно, громада за власний рахунок стимулює спеціалістів, запрошує спеціалістів, щоб максимально охопити потреби населення. Тому що я, як представник влади, вважаю, що влада насправді повинна надати якісні послуги у комунальній сфері, у медичній сфері, в юридичній сфері, у консультаційній сфері.

- Загалом для міст Західного Донбасу сьогодні однією з головних проблем є водопостачання. Водовід "Дніпро — Західний Донбас" є проблемною точкою. Яка ситуація у вас із водою, і які заходи вживають у громаді для забезпечення громади усім необхідним у плані надання комунальних послуг?

- Що стосується водопостачання і водовідведення — у нас в громаді є така послуга, але не по всій території. До війни у нас було багато планів, багато проєктів для того, щоб водопостачання і водовідведення було практично у кожному населеному пункті громади. Але, на жаль, війна вносить свої корективи і ці плани змінилися. На сьогоднішній день ті водопроводи, які є у нас на території, вони не всюди. Ми не покриваємо. На жаль, централізоване водопостачання та водовідведення, якщо взяти у відсотковому еквіваленті, покриває лише десь 50% території, не більше.

Власним коштом ми підтримуємо інфраструктуру у нормальному робочому стані. Звісно, комунальні наші заклади, дитячі садочки, ліцеї, амбулаторії, тощо — оснащені свердловинами, і там вода є. Ми знайшли маленький вихід з цієї ситуації. Практично у кожному населеному пункті ми робимо бювети, де люди, у яких немає можливості собі за власний кошт вдома пробити свердливну, можуть користуватися безкоштовно цим бюветом з осмос-очисткою води. Проблема на сьогоднішній день є. Але у майбутньому, ми сподіваємося, після закінчення війни, повернутися до цього питання.

-Яка проблема у селищі сьогодні найбільш кричуща, що вимагає фінансування з обласного бюджету? Взагалі, бюджет Юріївки – який він, на що його реально вистачає?

- Найперша проблема, на мою особисту думку, - це дорога. Ми з вами повинні ділити дороги обласного значення, державного значення і місцевого значення. Є дороги обласного значення, які реально потребують ремонту, тому що також у нас тут іде логістика військових. Наприклад, дорогу Дніпро-Павлоград зробили ідеальною. Ось ви особисто їхали до нас, то починаючи з Павлограду у наш бік — її реально немає. Але дивіться, також логістичне крило таке воно, немаленьке, в районі десь 25-30 кілометрів, де постійно відбувається логістика військових медиків, військових та звичайного населення. Тому, я можу так сказати, що обласна військова адміністрація підтримує нас і відносяться до нас з розумінням. за це велике дякую. Адже у ОВА виходить підлатати цю дорогу за їхні кошти.

Що стосується бюджету, то він у нас дотаційний, воно так завжди було, на жаль. Разом з власними і дотаційними коштами — це близько 102 млн грн. І завдячуючи Обласній військовій адміністрації, їхньому розумінню, а також обласній раді та депутатам, у нас дивом виходить робити якісь речі, які необхідні навіть у війну. Наприклад, на сьогоднішній день у нас будується укриття, найсучасніше укриття, навіть у Дніпрі такого немає. Губернатор Сергій Петрович Лисак підставив плече і завдяки йому цей проєкт реалізується. Велике дякую йому за це. Власних коштів, знаєте, завжди не вистачає, але попри це, ми все ж таки робимо все, щоб ті необхідні проєкти і та ж діяльність громади все ж таки була і йшла своєю чергою.

- Які підприємства у вас містоутворюючі і як почуває себе у вас бізнес – розвивається, чи навпаки стагнує?

- У нашій громаді немає великої і потужної промисловості, як у сусідніх громадах. Ми практично — агрогромада. Агропідприємства, які сплачують податки, які надають робочі місця, і які утримують дуже-дуже багато соціальних проєктів і допомагають тим же закладам освіти, закладам культури і медичним закладам для того, щоб поліпшувати якість надання послуги. На сьогоднішній день, слава Богу, всі працюють. І звільнень немає і не було масштабних, навіть з початку війни.

Зрозуміло, що є проблеми мобілізації, є проблеми отримання критичності, людей мобілізують, тому що, знову ж таки, час диктує свої умови, виникають, можливо, якісь там робочі проблеми, ким перекривати цих людей, тому що йде посівна. Основні потужні — це агропідприємства, які формують бюджет. І в принципі, також працює торгівля, працюють аптеки. І в такому нормальному робочому режимі, я би так сказав, слава Богу, поки що проблем з цим немає. Нема такого, що закрилися, людей звільнили, податки не платять, заборгованість по податкам у нас там йде. Такого — немає.

- Чи відчуваєте ви допомогу з боку Дніпропетровської ОВА, облради, і в чому вона полягає?

- Дивіться, моя особиста думка — це нормальна команда на чолі з губернатором, який реально на своєму місці, і який реально живе проблемами області, який постійно особисто знає та спілкується з нами, як з головами громад. І спілкується не лише з масштабних питань - таких як укриття, фінансування, але й спілкуються по питаннях: що допомогти, як поліпшити. Розуміння є, і у принципі, такого давно вже не було, щоб насправді люди з високих кабінетів з розумінням і з адекватністю відносилися до того, що відбувається на території. Тому що, як правило, коли люди попадають у високі кабінети, вони десь там високо-високо в космосі. Але на сьогоднішній день, я вважаю, що Дніпропетровська адміністрація військова зламала ці стереотипи. І насправді, це дуже імпонує і це дуже, знаєте, дає впевненість на те, що ти не один на один зі своїми проблемами. Ну реально кажу, як є.

- Ваша громада бере участь у програмі "Пліч-о-Пліч" із взаємодії з іншими областями України. З ким ви кооперуєтеся і чого чекаєте від такої співпраці?

- Нещодавно в нас був мій колега із Західної України по цій програмі, з Чинадіївської громади Закарпаття, ми поспілкувалися. Поки що йде обмін інформацією і досвідом. "Дорожня карта” є, можливо буде підписано якийсь документ. Подивимося, як в них працює там медицина, освіта, тому що в них трохи інше життя. Багато хлопців звідти боронять Україну, але на місцях, коли постійно тривога, коли діти постійно в укритті і відбуваються неадекватні дії з боку ворога, ми це більше відчуваємо, ніж вони. Проте багато корисної інформації від нас вони отримають. Варіантів співпраці може бути багато. Я так думаю, це буде не разова програма, а постійний "конект” з нашими партнерами. Наші люди поїдуть туди подивляться, їхні приїдуть сюди. Все це в процесі, все це в майбутньому.

- Багато громад Дніпропетровщини залучені до міжнародних проектів, чи ведеться така робота у Вас?

- Така робота ведеться постійно, ми постійно беремо участь в різних грантових програмах. Стосовно того ж водопостачання. Постійно тримаємо руку на пульсі по тих програмах, які нам необхідні. Потреби в нас великі, і бажання в нас великі, але якщо програма передбачає співфінансування, то бюджет в нас не настільки великий, щоб охопити все. Якщо це грант, який стосується безпеки, медицини, укриттів, то - так, ми виділяємо кошти. І це реально дієво і працює в нас на території.

- Сьогодні одним з головних питань є підтримка Сил оборони. Як це відбувається у Юріївці – ви підтримуєте зв’язок з конкретними підрозділами?

- На сьогоднішній день ми, як і кожна громада в нашій країні, постійно співпрацюємо і підтримуємо наших захисників. У нас навіть був створений невеличкий відділ, який очолює наш Титан - Віталій Горюнов, який з 2022 року на війні, але коли його підрозділ потрапив під обстріл і він залишився без ноги, ми його до себе взяли. Разом з ветеранами і з тими хлопцями, що зараз воюють, він опікується цими питаннями.

Скажу відверто, ідеологія була наступна: попри те, що наша громада невелика за населенням - це близько 11 тисяч людей, багато хлопців зараз на війні. І моя пропозиція полягала в тому, що давайте спочатку ми допоможемо тим, хто з нашої території. Чому? Дуже багато дзвінків до батьків, батьки йдуть до нас, як до влади. А ми не можемо дозволити собі їм не допомогти, не піти їм назустріч. Тому я сказав: спочатку опрацьовуємо заявки місцевих хлопців, а потім, якщо залишаються кошти, допомагаємо тим військовим частинам, які до нас звертаються. Тому дуже багато фінансової допомоги йде на фронт.

Фінансова допомога йде і на поховання. Коли, на жаль, ми втрачаємо наших хлопців, ми надаємо допомогу родинам загиблих саме на поховання, потім одноразову матеріальну допомогу родинам.

Загалом я і сам дуже багато спілкуюся з хлопцями щодо допомоги. Якщо брати в грошовому вимірі, то на кожного нашого захисника два рази на рік ми по 30-40 тис. грн перераховуємо. Все це проводиться через сесію, а хлопці вже вирішують, куди їх витратити - на ремонт автомобіля, придбання каски чи бронежилета, або тепловізора. Від військових частин теж дуже багато заявок - на РЕБи, Мавіки і т.і.

- У грудні минулого року у Юріївці відкрили Стіну пам’яті для вшанування загиблих на війні мешканців громади. Це була Ваша ідея і наскільки сьогодні в громаді опікуються родинами військових?

- Так, це була моя ініціатива. Там є люди, з якими я виріс, з якими бачився на початку війни. Я переконаний, що ця пам’ять має бути вічною. І наша зміна, наша молодь, наші діти мають знати, якою ціною оця незламність, нескореність і незалежність отримуються. А це дуже висока ціна, бо це життя людини. І тих хлопців, тих героїв, яких з нами вже немає, треба знати по іменам і пам’ятати. Завдяки їм ми можемо далі жити своє життя. І мені дуже б хотілося, щоб ця стіна, цей меморіал не ставав більшим. На сьогодні це моє найсильніше бажання. Але на жаль війна забирає найкращих.

Що стосується сімей військових, то ми живемо на території, де всі одне одного знають. І контакт тримаємо через нашого Титана Віталія, і сам я на зв’язку, і коли є реальне, адекватне прохання, то звісно допомагаємо.

- Розкажіть трохи про себе. Знаю, що ви місцевий мешканець, яким був трудовий шлях?

- Так, я тут народився, закінчив 11 класів і вступив до Юридичної академії у місті Харків. З 2001 по 2006 років я вчився, а після цього рік працював у Юріївці юристом у пенсійному фонді. У мене взагалі багато друзів у Харкові, вони займаються юриспруденцією. Часто до них їздив, але війна внесла свої корективи. Постійно в них неспокійно. А повернувся додому після навчання, бо для себе усвідомив, що маю бути там, де маю бути, де можу принести якусь користь - і людям, і тій території, де я себе відчуваю комфортно.

Щоправда, був у мене період, коли я вирішив спробувати попрацювати у Дніпрі адвокатом і юристом. Це було з 2008 по 2014 рік. Але доля іноді так складається, що ти не розумієш, що буде завтра. Майдан дуже сильно вплинув на моє життя. "Результат” роботи партії регіонів відчувається і зараз, це моя особиста думка. Ми пожинаємо зараз наслідки їхнього "правління". Після Майдану я повернувся до Юріївки, очолював агропідприємство, яким займався мій батько. Він тоді став головою районної ради.

У 2015 році відбулися вибори до обласної ради і я у 31 рік став депутатом Дніпропетровської обласної ради від партії "Укроп”, був членом бюджетної комісії. Нам тоді багато чого вдалося зробити - стадіон збудувати, і школу відремонтувати, і будинок культури. І у 2017 році, коли вже почала працювати децентралізація, так склалося політично, я прекрасно розумів: якщо зтреба закріпити цю децентралізацію на фундаментальному рівні у нас на території, щоб потім отримали результат. Дуже багато людей тоді не хотіли цього, бо не розуміли. Або розуміли, але лукавили і не хотіли. Але знаєте, якщо хочеш щось зробити, то зроби це сам. Тому мені довелося у 2017 році скласти повноваження депутата обласної ради і попри великі політичні баталії, які відбувалися на нашій маленькій території, очолити громаду.

У 2019 році реформа децентралізації була звершена. Наша громада стала більшою, оскільки ті території, які раніше були в підпорядкуванні району, приєдналися до Юріївської громади. Коли у 2020 році були місцеві вибори, я розумів, що треба зайти ще на один термін, щоб довести все до логічного завершення і по території, і по тих роботах, які вже були сплановані. Я був переобраний селищним головою, і ось вже 5 років працюю.

- Чому для себе ухвалили рішення йти у політику і висуватися на посаду?

- Як я вже казав, час диктує свої вимоги. Політику треба відчувати запит людей на те, що вони хочуть бачити. І коли ти відчуваєш цей запит і розумієш, що можеш реалізувати бажання людей, люди розуміють, що через тебе і ту команду, яка в тебе є, ти можеш це зробити, то в тебе немає вибору, як на це не погодитися. Я до цього ставлюся дуже просто. Якщо є люди на сьогоднішній день, команда, які можуть зробити краще - ОК, нехай працюють. Аби всім було добре. На той час такої команди, як наша, не було. А люди хотіли багато чого змінити. А в нас був план дій реалізувати те, що вони хотіли. Зрозуміло, що зробити 100% важко, але якщо зробив 50-60% - це вже успіх. Проте найголовніше в політиці і в твоїй діяльності - щоб ти не вигорав. Бо коли ти вигораєш, це вже стає нецікавим і безвідповідальним. В мене вигорання немає, готовий працювати у повну силу.

- Як сприймає родина Вашу роботу, чи часто бачите свою доньку?

- Донька живе зі мною, я розлучений. Це було її рішення, вона і є моя родина. Але не кожного дня мене бачить. Навчається у Дніпрі. Коли мене запитують: "Чому вона не тут?” я відповідаю: бо навчаючись у місці, де батько голова громади, ставлення буде зовсім інше. Там, де вона навчається, не знають, хто її батько, і до неї ставляться, як до всіх інших дітей. І вона не має якихось поблажок. На вихідні я їду до неї, тим більше, що і окремі питання по нашій громаді я вирішую у Дніпрі, а потім повертаюся сюди.

- Якою ви бачите громаду після Перемоги, чи є в неї інвестиційний потенціал?

- Дуже багато було ідей і проектів до початку війни, і всі сподіваються, що завершення війни буде найскорішим, і ті проекти, які в нас є, ми реалізуємо. Мені б хотілося бачити громадою такою, де людям комфортно, приємно і жити, і працювати. Так, можна все викласти бруківкою, закатати все в асфальт, зашити приміщення в пластик. Але для комфорту має бути і нормальна енергетика, і нормальні місця для відпочинку, тільки таке поєднання дає результат. Тому мені хотілося б бачити територію, де я народився і виріс, яка зробила мене тим, ким я є, багатою духовною енергетикою, щоб людям не хотілося їхати у великі міста, а залишатися тут працювати і ростити своїх дітей.

Я завжди роблю ставку на молодь, і коли я з нею спілкуюся, я їм кажу: "Дивіться, діти, ви вже на сьогоднішній день маєте розуміти, що ви – наша зміна, ви ті люди, які працюватимете після нас. В бізнесі, політиці, медицині. Я якщо зараз ви це усвідомите, то нам буде спокійніше". І це справді так.

І дуже важливо, щоб коли хлопці повернуться після війни, вони розуміли, що не дарма ризикували своїм життям, а люди тут не гаяли час, а підтримували лад у громаді.