Кожний виїзд як небезпечний квест: історія чиновника з Дніпра, який проміняв кабінет на аеророзвідку

Коли мова заходить про захист країни, доводиться багато чути, чому чиновники та депутати не на війні. Проте є приклади, коли хлопці з теплих кабінетів добровільно пішли у військо. Один з них - Артур який багато років працював у Дніпропетровській обласній раді, а сьогодні аеророзвідник. Кореспондент "Відомо" поговорив з Артуром щодо ситуації на фронті та специфіки його служби.

- Розкажіть трохи про себе. Яким було ваше життя до початку війни і як ви опинилися у бойовому підрозділі?

- Мені 30 років. Маю дві вищі освіти: Перша - політологія. Друга - Державне управління та адміністрування. До початку війни, з 2017 року, працював в виконавчому апараті Дніпропетровської обласної ради. А загалом життя було звичайне: пив каву, працював, відпочивав — все, як у всіх.

Що стосується того, як я потрапив у бойовий підрозділ, це був тернистий і довгий шлях. З перших днів війни я ходив до військкомату, шукав можливості потрапити в ТРО або інші підрозділи. Якщо пам’ятаєте, на початку був певний хаос і нерозберігація, не було зрозуміло, що робити, куди йти. В мене не було досвыду строковоъ служби бо я був непридатний до неї, але частково придатний для служби під час війни. Я кожного дня ходив то туди, то сюди, сподіваючись знайти своє місце. Зрештою, мені сказали, що на той момент я не потрібен, оскільки не мав бойового досвіду.

Після цих спроб я почав працювати волонтером у кінотеатрі "Червоногвардієць", допомагав там. Паралельно я не переставав ходити до військкомату, чекаючи, коли настане мій час.

Спочатку я думав, що всі підрозділи бойові, але дуже помилявся. Все вирішилося як підкинута монетка. Коли вже настав момент, і я потрапив на військово-лікарську комісію, мені сказали, що я потрібен країні. І тоді почалося: спочатку ми чекали на артилеристів, потім все переносили, потім — десантно-штурмові війська, потім прикордонники. І зрештою, потрапив до окремої танкової роти Національної гвардії України. Тоді ми були полком, а тепер — 15-та бригада Гвардії наступу "Кара Даг".

- Потрапити до аеророзвідки – це був ваш свідомий вибір? І чому?

- Можливо, зараз і дають більше варіантів вибору військової професії, а тоді все було дуже хаотично. Мені запропонували стати аеророзвідником, водієм та ще кимось, і я обрав те, що мені найбільше імпонувало. Танкістом я себе не бачив, водієм – також. Тому можна сказати, що мій вибір потрапити до армії був свідомим, а вже далі все закрутилось, як має бути, і стало на свої місця.

- Сьогодні війну називають більш технологічною, ніж на початку вторгнення. Наскільки довелося перелаштовуватися? Яке значення має аеророзвідка в сучасних військових операціях?

- Я вважаю, що війна стала більш технологічною саме для нас, бо більша частина світу вже була на кілька кроків попереду в плані технологій. Ми ж, як завжди, відставали, адже ще було багато радянського спадку. Тому для моєї країни це справжній технологічний прогрес у війні, а для більшості цивілізованих країн – це те, що в них вже було, або те, що вони просто трохи вдосконалили, спостерігаючи, як ми йдемо вперед. Це моя суб’єктивна думка. Під час війни значно розвинулась аеророзвідка, ми відкрили для себе FPV-дрони, які ефективно знищують ворога та техніку на відстані. І виходить, що якийсь кустарний дрон за 300$ може знищити техніку, що коштує мільйон. Війна — це, в першу чергу, арифметика.

З початку вторгнення ми зробили багато технологічних кроків, але не всі вони стали відкриттям чогось нового. Ворог також не сидить без діла і розвивається. Я сподіваюся, що все, що стосується дистанційного управління, буде надалі розвиватися. Ідеально було б, щоб ламалися і збивалися саме дрони, а не гинули люди, адже дрон можна замінити, а людину — ні.

Я сподіваюся, що моя країна залишатиметься лідером у цьому технологічному прогресі. І можливо, ці технології колись повністю замінять людей на полі бою. А на сьогоднішній день аеророзвідка — це один із найважливіших аспектів у військових операціях. Це очі на полі бою, управління боєм, "доставка чогось необхідного туди, куди майже неможливо дістатися", і багато іншого.

- Скільки у вас було бойових вильотів? Який запам'ятався найбільше?

- Я більше схиляюсь не до бойових вильотів, а до бойових виїздів та чергувань. Розвію міф — пілоти не завжди перебувають у безпечній зоні, вони дуже рідко просто сидять і курять. Мми колись навіть взяли з собою командира танка, і після цього він сказав: "Я краще буду в танку, ніж із вами". Крім того, треба ще доїхати, а як ви знаєте, війна — це не тільки FPV, кожен виїзд чи приїзд може бути останнім.

До того ж, після Запорізької кампанії, в Донецькій, зокрема, в районі Селідова, у нас з’явилось таке поняття, як чергування. Одні літають, а інші чергують і контролюють сектор. Тому що контакт з противником був на відстані 500-800 метрів — ворожі ДРГ або піхота проходили то тут, то там. Тому ми трохи змінили тактику, щоб забезпечити свою безпеку. Але навіть під час чергування артилерія, КАБи, FPV, міномети ніхто не скасовував.

Я не можу точно підрахувати, скільки було вильотів — їх дуже багато, щодня і щоночі. На початку ми літали вдень, потім почали і вночі, а потім вже по черзі, залежно від завдань. Запам’ятався момент, коли наші хлопці на Донеччині забрали ворожий танк. Але, на жаль, в пам’яті залишилось і багато жахливого, бо ти бачиш усе, передаєш картинку, але фізично не можеш нічого зробити. Це розриває тебе зсередини, особливо якщо ще вчора ти пив каву з цією людиною, мріяв про щось, а сьогодні вже бачиш, що її більше немає. І залишається лише пам’ять і велике горе для її родини.

- Яка "найбільша" ціль, яку вдалося вполювати дроном?

- Ми не полюємо дроном, підрозділ у нас не великий, але ми корегуємо все, що летить по ворогу. Ми проводимо розвідку, щоб наші "коробочки" (танки або інша техніка) безпечно доїхали до місця призначення, не підірвавшись на мінах. Супроводжуємо, ведемо розвідку вдень і вночі, передаємо інформацію, і тоді вже FPV-дрони або вампіри швидко знищують ворога. І до речі, сьогодні з моменту виявлення противника до його ліквідації проходить дуже мало часу. Особливо коли ми були в Селідова, FPV-дрони були поруч, ми побачили ворога, передали інформацію, і все — "до дому, Ванька".

- Дрони використовують з обох боків. Чи вивчаєте ви, як працює ворог для вдосконалення навичок?

- Не можу сказати, що зараз ми активно вивчаємо, як працює ворог. На початку ми проходили курси по дронах, літали, нам передавали дані, і тоді ми дізнавались, що в компаніях виробництво дронів ворога значно масштабніше (1 до 10), а у нас лише 1 компанія. Зараз ми більше вдосконалюємо навички та способи виживання. Наприклад, як поїхати на місце і безпечно виїхати з нього, як ретельно маскувати транспорт, старлінки та інші важливі речі для роботи. І, звісно, ми вже добре знаємо, як реагувати на FPV-дрони, одиничні або рої. Також навчились ефективно їх збивати. Вдосконалення відбувається автоматично — щодня вчишся чогось нового. Якщо з'являються якісь нові методи чи ноу-хау, вони швидко передаються між пілотами.

- З якими дронами працюєте – зі стандартними Мавіками, чи є вітчизняні розробки?

- Ми працюємо з Мавіками, адже з них і починали. Вітчизняного виробництва дронів в нас не було. Тому використовуємо Мавіки 3 або Pro, нічні моделі. Ми вже добре освоїли ці дрони, бо працюємо з ними на постійній основі. Я вважаю, що краще довести до автоматизму роботу з тим, що вже добре знаєш, ніж брати щось нове і все зіпсувати. Всі ми знаємо свою роботу, і хоч іноді бувають нештатні ситуації, за ці роки ми багато чого пройшли і знаємо, як правильно реагувати. Тому що лише Мавіки.

- Ви працюєте не безпосередньо на лінії боєзіткнення, але для ворога ви часто – пріоритетна ціль. Чи доводилося викручуватися зі скрутних ситуацій?

- Два роки тому в школах говорили, що пілоти — це пріоритетна ціль для ворога. Але, як на мене, пріоритетом для ворога є всі, хто на полі бою. Скрутні ситуації, на жаль, були, але ми вміємо орієнтуватися і діяти відповідно до обставин. Наприклад, нам вдалося забрати одного колумбійця з іноземного легіону, який воює за нас, на Покровському напрямку та доставити його до лікарні. Дуже цікава історія, і добре, що вона закінчилась тим, що ми в нього забрали автомат і гранату, бо якби ні — хлопці могли б постраждати. Було багато важких ситуацій, багато ворожих FPV-дронів, КАБів та іншого. Але головне, що всі живі і здорові, і це найважливіше.

- Сьогодні активно обговорюється питання більшого залучення молоді до сил безпілотних систем. Мовляв, геймери, айтішники дуже добре підходять для цієї ролі. Чи згодні ви з цим, чи вік не має значення?

- Не можу сказати за всіх, але особисто я вважаю, що молодь не повинна бути мобілізована, навіть у тилові частини. Хто після війни буде відновлювати країну, якщо вся молодь піде на фронт? У нас залишилась лише молодь, яка ще не виїхала. Але це дуже спірне питання. Комусь із молоді це може підходити, а комусь — ні. Звісно, молодим простіше працювати, у них і здоров’я краще. Але чесно кажучи, я не вважаю, що молодь повинна воювати. Вони не винні в цій війні і не повинні розхльобувати те, що наробили дорослі чоловіки. Чому 40-річні чоловіки можуть сидіти у барі та відпочивати, а 25-річний хлопець повинен воювати? І хто знає, що з ним буде під час виконання бойових завдань? Можливо, він перекреслить все своє життя.

- Наскільки зараз закриті потреби в дронах?

- Сьогодні дрони є, але ніхто не знає, що буде завтра. Звісно, є запаси, але вони не є довгостроковими. На сьогодні потреби в дронах закриті, але більше потрібні батареї, які дозволяють збільшити час польоту. Самі ж дрони поки що є в достатній кількості, але інколи доводиться шукати додаткові комплектуючі. Існує багато випадків, коли при продажі дронів намагаються обманути покупців. Окрім наших дронів, є й інші частини нашої техніки, і там також все нормально, якщо виникають потреби — видають.

- В чому бачите свою головну мотивацію?

- Я не можу сказати, що є щось одне, що я міг би виділити як головну мотивацію. Але те, що було мотивуючим для мене спочатку, так і залишилось — це бажання, щоб моя сім'я була в безпеці, щоб моє рідне Дніпро не було окуповане, і щоб мої близькі були живі. Я хочу, щоб ворог відступив і зупинився. Моя мотивація — це повернутись додому, до сім'ї. І бажання, щоб усі хлопці повернулись додому живими і здоровими до своїх батьків, дружин та дітей. І хоч є моменти, коли здається, що сили залишають, що демотивує, я завжди пам'ятаю свою мету — повернутись додому, до тихого і спокійного життя, де можна цінувати прості речі, як душ, ранкову каву, ліжко та спокійний відпочинок.