Скандал у Дніпрі показав, що суспільству досі бракує емпатії до особливих дітей

Це не історія однієї невдалої фрази. Вона про те, як насправді всі ми досі сприймаємо будь-яку інакшість.

За кожною особливою дитиною стоїть не абстрактна хвороба, а родина, яка живе у постійній напрузі, боротьбі і виснаженні. Батьки дітей із генетичними або рідкісними захворюваннями часто стикаються з тим, про що мало говорять публічно. Це нескінченні обстеження, пошук лікарів, дороговартісне лікування, бюрократія і постійний страх за майбутнє маленької людини.

Утім не менш болісною є і реакція суспільства. Такі сім’ї часто супроводжують косі погляди, некоректні питання, а іноді й відверта зневага. І це, на жаль, не поодинокі випадки, а потворна норма, до якої багато хто з нас давно звик.

Ми досі не навчилися бачити в таких дітях просто дітей, а не проблему, тягар чи незручність. І це є справжньою бідою нашого суспільства.

Коли на фоні всього цього з’являються заяви від посадовців, подібні вчорашній, стає зрозумілим, що вони не виросли з нічого. Вони постали із тієї ж самої байдужості, яку ми роками толеруємо.

Якщо до важкого діагнозу особливої дитини ще можна адаптуватись, то до людської байдужості – ні. Батьки таких діточок кажуть, що найскладнішим для подолання є не хвороба, найскладнішим є ставлення людей.

Бо до лікування можна пристосуватись, до бюрократичної системи якось звикнути, а ось до постійного відчуття, що твоя дитина для когось завжди зайва, звикнути неможливо.

Чому так відбувається? Бо ми виросли в культурі, де інакших ховали, де людей з інвалідністю ізолювали, викреслювали, а не включали в життя суспільства. Де не було ані інклюзивної освіти, ані нормальної розмови про це.

На жаль, ця совкова інерція досі з нами.

Так, держава намагається щось змінювати: з’являються програми раннього скринінгу, розвивається інклюзія, говорять про безбар’єрність. Але всі ці спроби розбиваються вщент об людське ставлення. Бо можна побудувати пандус, але не можна змусити людину не відвертатись.

Сьогодні проблема стає ще гострішою, бо війна змінює країну. Кількість людей з інвалідністю зростає щодня. Військові, які повертаються з фронту, цивільні, які постраждали від обстрілів. Це вже не якась чужа і далека тема, а наші люди.

Питання вже не в тому, чи готові ми проявляти емпатію до когось далекого. Питання в тому, чи готові ми жити в суспільстві, де повага і гідність є не вибірковою опцією, а безумовним правом для кожного? Бо якщо ні, то ми приречені нескінченно відтворювати одну й ту саму модель, згідно з якою слабших не підтримують, а принижують, де не допомагають, а стигматизують, де замість людяності панує байдужість.

Те, що вчора відбулось у Дніпрі, історія не про репутацію однієї посадовиці. Це дзеркало нашого суспільства. І воно є відображенням того, що з емпатією у нас досі все значно гірше, ніж хочеться.

І починати тут потрібно не лише із заміни прізвищ в кабінетах. Починати доведеться з себе. З простих речей: не відводити очі, не мовчати, коли поруч звучить зневага, не робити вигляд, що це нас не стосується. З готовності бачити в іншому людину, а не ярлик, функцію чи діагноз.