Історія "Старої башти" у Дніпрі. Від об’єкту водогону до привидів і ресторану

У квітні 2024 року Управління з питань охорони культурної спадщини Дніпровської міської ради повідомило, що розпорядженням голови Дніпропетровської ОДА на державний облік занесено чотири щойно виявлених об’єкти культурної спадщини Дніпра. Серед них – "Дачний резервуар міського водогону" по просп. Науки, 110, який більше відомий мешканцям міста як будівля ресторану "Стара башта".

Місце, де він розташований, було "козирним" - на перетині проспекту Гагаріна (зараз Науки) і Запорізького шосе. Але раніше це була майже окраїна міста, де будували двоповерхові котеджи для професорів вищих навчальних закладів, район міських дач.

Історія появи водонапірної башти веде до початку ХХ сторіччя. Згідно з офіційною інформацією Управління охорони культурної спадщини, у зв’язку із інтенсивним розвитком забудови Нагірної частини у травні 1911 р. завідуючий міським водогоном В. П. Леві звернувся до Катеринославської міської управи з проханням ознайомити його з проектами розвитку забудови міста для визначення першочергових робіт по розширенню та посиленню мережі водогону. Ми не маємо відомостей, які саме варіанти розвитку водогону розглядалися протягом 1911 р., але, у підсумку, було прийнято проект орієнтований на подальший інтенсивний розвиток забудови Нагірної частини міста. Основою проекту стало спорудження нового регулюючого резервуару на найвищій точці району - на Міських дачах при перетині їх із Нікопольським шляхом. Подача води до резервуару забезпечувалася додатковою силовою станцією через існуючу магістраль додаткового району водогону і нову магістраль вздовж Міських дач.

Будівельні роботи на майданчику "Дачного резервуару" було розпочато вже у 1911 р. Дачний резервуар, круглий за планом, вирішено було збудувати у два яруси. Перший ярус із стінами з керамічної цегли на цементному розчині. зайнятий житловим приміщенням, коморою та відділенням для труб. Другий ярус повністю виконаного із залізобетону. Зайнятий власне резервуаром розрахованим на 30 000 відер (368,97 м3) води. Висота від рівня землі до підлоги резервуару – 2,5 сажні (5,3 м.). Зовнішні стіни утворювали кожух довкола резервуару. Кожух перекрито напівсферичним куполом з вентиляційним ліхтариком. Загальна висота близько 17 м.

Фасад в цілому вирішено з використанням традиційного, для водогінних веж, прийому імітації тектоніки оборонної споруди (башти). Але, застосування в оздобленні башти стилю модерн позбавило цей прийом органічності.

Дачний резервуар міського водогону використовувався за прямим призначенням як регулюючий до початку 1960-х рр., коли, через зміни в масштабі забудови він перестав задовольняти потреби водозабезпечення Нагірної частини міста.

До 1968 року відносяться відомості про початок розробки перебудови резервуару у ресторан у середині 1970-х років. Під час реконструкції до первісного об’єму було добудовано прямокутний за планом корпус з фасадом, імітуючим конструкції фортечної стіни і перехід між двома об’ємами. Під час ремонту резервуару було потиньковано перший ярус із створенням декоративних перемичок над існуючими проймами у стилістиці модерну. Разом із тим було спрощено профілі кронштейнів і демонтовано частину декоративних елементів. Створено цілком нові інтер’єри барів у першому та другому поверхах. Останні роки будівля перебуває в приватній власності.

Навколо об’єкту, який, на перший погляд, є просто об’єктом міської інфраструктури, завжди ходило багато легенд. Одна з них стосувалася так званого привиду башти. Мова про сторожа будівлі, який помер, за іншими даними загинув, перед самим її закриттям. Нібито після цього почали відбуватися містичні речі – башта жила немов власним життям. Напір води у будинках то виходив за межі допустимого, то максимально спадав, і насоси немов вмикалися чиєю невідомою рукою, і все це супроводжувалося дивним гулом. Тому і виникла версія, що у башту вселився дух колишнього працівника, який мстився за свою смерть. Хто хотів – вірив, хто хотів ні, але після закриттям башти за прямими призначенням в неї почалася інша історія, пов’язана вже з рестораном.

Він був доволі популярним як серед молоді, так і серед інших верств населення. До його створення була причетна одна з найвідоміших рестораторів того часу Галина Павлова, яка створювала інші популярні ресторани у тодішньому Дніпропетровську – "Маяк" і "Урал". Але цього разу інтер’єр і атмосфера закладу були такими, ніби за дверима "Старої башти" зникала соціалістична реальність, і починалася мініатюрна картина "загниваючого Заходу". Як, наприклад бар на 28 місць на першому поверсі. На другому поверсі був ресторан на 100 місць, а на третьому кафе на 48 місць с басейном і фонтаном. Ресторан налічував 60-70 співробітників.

За даним людей, які його відвідували, заклад, він ніколи не був порожнім, і кожного було улюблені місця.

"Атмосфера в "Старій башті" дійсно відрізнялася від інших ресторанів у Дніпрі, та й ціни теж. Там можна було зустріти не простих людей, а, наприклад, кримінальних авторитетів, ну якщо ти знав, що це за люди. Щодо самого ресторану, то кухня особисто мені не подобалася, а от бар справді був цікавим, з "несподіваними" коктейлями. Бармени знали свою справу. Єдине, що було не зручно – це мало місце. Розташування бару було таким, що коли брав напій, за твоєю спиною постійно хтось ходив, заглядав через плече. Почувався некомфортно", - розповів таксист Сергій, який у ті часи був студентом.

Ціни у ресторані були досить демократичними, а асортимент доволі різноманітним – від лосося до сала з часником, від радянського "Сервелату" до копчених курей, і це тільки холодні закуски. Так, наприклад виглядало меню у середині 1980-х.

А коронним блюдом були так звані "горщики" - запечена картопля зі свининою. Ця страва коштувала 2,5 радянських карбованці.

Проте час і зміни в країні зіграли злий жарт із закладом. Він не витримав конкуренції і буремних 1990-х років, у середині яких занепав. Зрештою, від усього блиску ресторану залишився лише перший поверх, в якому функціонував пивбар.

Було багато пропозицій щодо майбутнього будівлі. Одні пропонували знести частину будівлі яку свого часу пристроїли, щоб збудувати там офісний центр. Другі хотіли реконструювати. А треті взагалі хотіли відкрити там музей. Проте зрештою він опинився у приватній власності. Цікаво, що у 2010-х роках ціна культової будівлі була виставлена його власником на рівні 1,1 млн доларів, але вже за кілька років вона опустилася до 450 тис., а зрештою власники, які бажають залишитися невідомими, передумали продавати об’єкт.

Фото: facebook.com/DepartmentCulturalHeritage, facebook.com/MIDnipro, facebook.com/groups/421334225037372