"Я пишаюся тобою, мама": бойовий медик 60-ї ОМБР "Гайка" розповіла про війну і як підтримує її син

Військовослужбовиця 60-ї окремої механізованої бригади Людмила з позивним "Гайка" з самого початку війни перебуває у зоні бойових дій на різних ділянках фронту разом із своїм підрозділом. Народилася вона у Кам’янському і до війни працювала у сфері медицини та захоплювалася активними видами спорту.

Проте плани на майбутнє довелося відкласти через російську агресію. Захищати рідну країну – це був її свідомий вибір, який підтримали рідні. Жінка сумує за ними, у тому числі 7-річним сином, який, за її словами, все розуміє. Про службу, побратимів і особисті мрії Людмила розповіла "Відомо".

-Ви доєдналися до війська у 2018 році. А яким було до того життя дівчини на ім'я Людмила? Чим займалися у житті, про що мріяли, які плани будували на майбутнє?

- У мене було життя звичайної української дівчини, де були поєднані сім'я, робота, навчання. Хотіла подорожувати, але, на жаль, так сталося, що "сусіди" завадили. Проте мрії і бажання не зникли. Хочу побачити інші країни, поринути в їхній колорит, відчути їх. І розповісти людям, як ми живемо в Україні.

- Знаю, що ви займалися активними видами спорту, ходили у гори. Шукали адреналіну чи були інші мотиви?

- Напевно, був десь присутній адреналін, але хотілося перезавантажитися, відволіктися від стресу, який нас оточував. І мій характер такий, що я хотіла перевірити себе – наскілки я здатна до підкорення якоїсь ще висоти. Але це також все перервалося через війну.

- Що спонукало вас свідомо стати на військовий облік і присвятити себе захисту країни?

- Я закінчила Кам'янський коледж медичний і стала на військовий облік. Я думала працювати десь в військовому шпиталі, допомагати. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, в мене не було сумніву приєднатися до Збройних сил України. Я хотіла захистити в першу чергу свою сім'ю, своє майбутнє, свою країну. Тому я думаю, що зараз на своєму місці. У мене не було вагань.

- Як відреагували ваші близькі на такий вибір? Чи не намагалися відмовити?

- Звичайно, що батьки були шоковані. Адже в нас військових в родині не було. Тому вони переймалися: "Куди ти підеш? Ні. Ти що?" Але я вам скажу, що при цьому вони мене підтримували. В них не було, як би сказати, спроб відмовити, тому що вони бачили мій характер, і вони зрозуміли, що цю дівчинку відмовляти точно не треба. Мій аргумент був "залізний" - я не хочу, щоб одного дня ворог був в мене вдома.

- Що найважливіше для людини під час адаптації в армії? Чи легко вам було пристосуватися до нових умов?

- Звичайно, дівчині важко на початку, якщо ти не крута. Але всевирішує оточення. Адже адаптація до нових умов чи до нових обставин швидко приходить тільки тоді, коли з тобою поруч люди, в яких ти впевнений, яким ти довіряєш. Бо без цього ти не воїн. І якщо підтримки немає, то там не впораєшся. Мені в цьому сенсі пощастило.

- Який шлях ви пройшли з тих пір у лавах ЗСУ, на яких ділянках фронту довелося побувати?

- Якщо говорити про звання, то я прийшла з почесним званням солдата. Працювала, на різних посадах, роботи було дуже багато. Тривалий час в маніпуляційному кабінеті була, як медична сестра - крапельниці, перев'язки, це все було присутнє. Але, зрештою я зрозуміла, що для мене головне - вдосконалення і кар'єрне зростання. І ось я на посаді головної медичної сестри свого підрозділу.

Якщо чесно, помандрували ми дуже багато. Починаючи з березня 22-го, це був південь Дніпропетровщини, кидали на Херсонський напрямок, де, ну, я вам скажу, було досить важко. Потім Донецька область, потім Куп'янський напрямок. Потім знову ми побували на відновленні на Дніпропетровщині. Багато де були.

- Позивний "Гайка". Можете розповісти історію його появи?

- Напевно, він виник тоді, коли я прийшла в армію. Саме в свій підрозділ. Тоді я пам'ятаю, я прийшла маленька, худенька, налякана. Не розуміла, куди прийшла, в який куточок заховатися, Пощастило, що я не одна була дівчина. І якось одразу побратими і посестри дали мені позивний "Гайка", не замислюючись, натякаючи на героїню мультфльму "Чіп та Дейл". Так і закріпилося, і в мене є талісман гайка - це так маленький для мене талісман, який зі мною з 2022-го року.

- Для багатьох бойовий медик – це людина, яка надає першу допомогу пораненому на полі бою. Але я розумію, що це визначення дещо звужене. Які функції зараз в бойових медиків?

- Ну, я вам скажу, що функції бойових медиків не змінилося. Бойовий медик – це людина, яка вміє і повинна вміти зупинити кровотечу, стабілізувати стан, надати першу допомогу. До того, як боєць потрапить до шпитаю. І "відсортувати" поранених, там декілька категорій є. Не побоюсь цього слова, медик - це своєрідний янгол-охоронець для наших хлопців, які зараз там боронять нашу територію. Тому з того моменту, напевно, базомедик – це та людина, на яку покладено дуже багато відповідальніості за збереження життя.

- Ви працюєте із сержантським складом. На що звертаєте першочергову увагу під час навчання?

- У першу чергу звертаю увагу на дисципліну. Як там не крути, важливо, щоб військовослужбовці, сержантський склад, з яким я працюю, був дисциплінований. І в подальшому я несу меседж, щоб була дисципліна, адже він може стати командиром. І в подальшому він буде працювати з підлеглим. Але дисципліна не повинна полягати в тому, щоб боятися свого командира. Мене хлопці не бояться, вони мене поважають, завжди підтримують, завжди дозволяють звернутися з якимось питанням. Повинен бути батіг і пряник, як кажуть.

- Скільки часу має бойовий медик на ухвалення рішення на полі бою?

- Це може бути і декілька хвилин. Тобто, все залежить від умов, які нам диктують, які диктують, на жаль, "сусіди" наші. Ти повинен розуміти, кому ти першочергово надаш допомогу.

- Чи часто медики стають пріоритетною цілю для ворога у бою?

- Ну, не хочеться про ворогів, хоча часто, дуже часто ворог б'є саме по медиках. Адже, коли бачать якусь наклейку з хрестом, то медик стає першочерговою ціллю, адже він може.надати допомогу. Значить, цей боєць із часом повернеться на фронт. Тому, як-не-як, медик є головною ціллю.

- Який характер поранень сьогодні на фронті найбільш поширений?

- Поранення класифікуються за різними категоріями. Я можу розповідати про це дуже багато, це затягнеться на великий час. Це і за видом зброї - кульові, осколкові, вогнепальні, за характером рани, такі як поверхневі чи проникаючі. За ураженням - шкіра, м'язи, сухожилки або навіть внутрішні органи. І за кількістю. Це можуть бути одиночні, можуть бути множинні, а можуть бути комбіновані.

Ну, переважно, якщо вам сказати за дану ситуацію, це вогненепальні, осколкові поранення, акубаротравми, вибухові травми і травматичні ампутації, які, на жаль присутні дуже часто. На жаль, хлопці залишаються і без рук, і без ніг.

- Сьогодні ми багато говоримо про те, що фронт має бути забезпеченим усім необхідним - снарядами, боєприпасами, технікою. А чи всім забезпечені бойові медики?

- Не можу сказати, що бойовий медик не забезпечений. Але не вистачає таких необхідних засобів, як турнікет, який повинен бути, засоби для зупинки кровотечі, для тампування глибоких ран - марля, спросочена гемостатиком, бандажі, шини для іммобілізації. Це першочергово життєво необхідно. Нам це дають, але цього не вистачає. Просто не вистачає.

Також для бойового медика головне – це індивідуальний захист. Адже якщо він не буде в шоломі і бронежилеті, бойовий медик може автоматично стати пораненим, який може собі надати допомогу, а може не надати допомогу іншому.

- Чи мають ті ж мобілізовані чи цивільні проходити якісь курси базової медичної підготовки? Наскільки це полегшить життя бойовим медикам на передовій?

- Обов'язково. На мою думку, зважаючи, в який час ми живемо, кожен громадянин повинен пройти базову медичнку підготовку незалежно від того, чи він військовий, чи він цивільна людина. Це дуже важливо, тому що на передовій це дозволить озвантажити бойового медика. На ньому і так дуже багато відповідальності. І тому оці власні знання, які ти отримаєш на цих курсах, і практика, дозволять тобі надати тобі допомогу. В цивільному житті ми бачимо, що є прильоти, так би скажемо, я буду говорити, і не дай Бог ти втрапиш таку ситуацію, ти можеш надати комусь із цивільних допомогу. І в першу чергу це для тебе буде гарне знання. Тому я думаю, варто кожному пройти.

- Будемо відверті. Ваша професія складна, у тому числі психологічно. Ви постійно маєте справу з людським болем, з негативними емоціями, але ж медики теж не залізні. Як ви перезавантажуєтесь себе психологічно? Що допомагає вам уникнути вигорання?

Ну, давайте будемо відверті. На четвертий рік війни, повномасштабного вторгнення, важко тримати себе в тонусі. І не вигоріти тут. Тут неможливо розмежувати час між службою і відпочинком. Ти живеш в цьому 24 на 7, в тебе немає відпочинку. Як "розвантажуюся"? Для мене це звичайна телефонна розмова з рідними, просто з батьками. Я знаю, що на мене чекають батьки, рідні, син чекає вдома. І ось це моє джерело сили. Я з ними навіть хвилину поговорю, і я розумію, що все добре і я тут на своєму місці.

- Син. Скільки йому рочків, як він взагалі ставиться до того, що мама на війні?

- Йому сім рочків. Тобто Богдан дорослий хлопчик. Все розуміє. І найприємніше чути від нього: "Мама, я тобою пишаюся!". Дуже важко чути від дитини питання "Мама, коли ти приїдеш?". Бо я розумію, що я не можу приїхати, просто не можу. Я йому пояснюю, він розуміє, де я. Мама захищає мене, мама захищає мою країну. Все він розуміє. Але з ним зв'язок я підтримую, я не хочу, щоб моя дитина в майбутньому відчула те, що зараз відчуваю я і всі мої побратими.

- Розкажіть про свій підрозділ. Як ви потрапили до 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади?

- Моя медична рота – це, так би сказати, моя друга сім'я. От є перша сім'я, а є друга сім'я. Ми робимо одну справу. Медична рота, мій підрозділ – це важливий елемент в Збройних Силах. Адже ми надаємо допомогу, ми ставимо на ноги хлопців, які зможуть повернутися на фронт.

Ми не тільки надаємо допомогу пораненим хлопцям. Ми ще ж надаємо допомогу цивільному населенню, яке цього потребує. У тій же Донецькій області якась бабушка медицини практично не має. Показує: "У мене те болить, те болить". І ми маємо їй допомогти.

Мій шлях почався з розподілу в ТЦК. Я потрапила сюди на початку 2022 року, і з тих пір перебуваю тут. Виросла вже до головної медичної сестри. Поки бригаду змінювати не збираюсь, для мене це родина. Я це вже зрозуміла.

- Які стосунки з побратимами? І що можете сказати про командування?

- Я вам скажу так, що бригада вже тривалий час виконує бойові завдання на нашому напрямку. Ми добре знаємо, заради чого воюємо. Згуртованість і вірність в своїй справі - ось що відчувається у 60-тий ОМБР.

З побратимами переважно гарні стосунки. Війна - війною, але час від часу посміятися, відволіктися від військових буднів, ми там хвилинку-дві то знайдемо. Ну, про командування можу сказати, що кожен командир знаходиться на своєму місці.

- Про що мрієте після нашої перемоги? Чи продовжите займатися бойовою медициною, чи у вас інші плани? От крім того, що ви розповідали, що хочете подорожувати.

- Я вам скажу, дуже важко думати про День Перемоги, адже багато хто просто цей день не зустріне. Дуже багато хлопців, дівчат, які зараз, на жаль, не з нами. Але Перемогу я буду святкувати в затишному родинному колі. Я хочу наздогнати в той час, що вкрав у нас ворог, і займатися своєю справою. Але я думаю, що в армії я залишуся, тут я на своєму місці.

Чи буду займатися я медициною - то не знаю. Напевно, не знаю, тому що я хочу піти зараз вчитися на військового психолога, щоб допомагати нашим хлопцям відновитися, знайти себе в цивільному житті. Рано чи пізно війна закінчиться. Дуже багато зламаних життів, саме в емоційному плану буде багато проблем у хлопців і дівчат, Тому я думаю, що після війни оберу для себе життя для спілкування.