Волонтер Стас Губкін: Іноді командири зляться і кажуть що все є, але черга на допомогу велика

Відомий волонтер з Дніпра Стас Губкін, який до початку війни був популярним фотографом і мав багато прихильників у соцмережах, розповів кореспонденту "Відомо" про ключові проблеми волонтерства, підступність ворога та про побачене на Курщині.

- Яким було ваше життя до початку війни і після. Чим ви займалися і коли прийшло усвідомлення, що треба щось змінювати?

- До війни моє життя було сповнене пригод: я відвідав 10 країн, а 11-ю стала рф під час повномасштабного вторгнення. Я обожнював подорожувати, відкривати нові культури, знайомитися з людьми та вивчати традиції. Мені пощастило займатися улюбленою справою і заробляти на цьому. Життя було щасливим, поки не прийшла біда, відома як рф.

Перші 3-4 дні після початку вторгнення я просто читав новини. Але згодом зрозумів, що можу робити більше, ніж сидіти у телефоні. Тоді разом із батьком почали їздити на кар'єр, "Парус", де набирали пісок і доставляли його до військових частин у Дніпрі. Поступово ми почали купувати будматеріали в "Епіцентрі", адже наші військові укріплювалися, а ніхто не знав, як далеко зайде ворог. Далі ми задумалися, що можемо зробити ще більше. Оскільки у мене є велика аудиторія, ми розпочали збір коштів на амуніцію, більш важке обладнання, яке тоді було важко дістати.

- Чи був у вас до цього досвід волонтерства? З яким складнощами довелося стикатися і які труднощі виникають зараз?

-Досвіду у цьому напрямку не було, але я завжди намагався допомагати тваринам, як міг. Труднощі, з якими стикаємося, стають мотивацією для людей. Іноді важко пояснити, наскільки важливим є збір коштів і як багато може вирішити кілька днів — адже активність часто буває низькою. Саме час має величезний вплив на життя наших військових, і це ускладнює мотивацію. Знайти, купити і доставити все на передову — це не проблема, але ми усвідомлюємо всі ризики, які беремо на себе.

- Перші виїзди на передову – що вас найбільше вразило і які емоції ви відчули?

- Страх і мандраж були сильними. На початку повномасштабного вторгнення ми допомагали медикам, затискаючи рани хлопцям. Важких 300-х було дуже багато, і медиків не вистачало, тож ми стали їхніми помічниками. Ті кадри досі інколи постають перед очима. Зараз ми вже втягнулися і адаптувалися до нових умов.

- Війна міняє людей. Чи є у вас знайомі, яких ви добре знали, а після того, як вони пішли воювати, докорінно змінилися?

- Ні, ті, хто пішли воювати, не змінилися. Можливо, у мене просто таке коло спілкування — всі добрі, творчі люди. Можливо, дружини військових можуть більше сказати про зміни у своїх чоловіках, але ми не спілкуємось на рівні дружин, щоб знати, як вони себе почувають у певних ситуаціях. В нашому спілкуванні нічого не змінилося, просто тепер більше тем стосується військових справ. Іноді ловлю себе на думці, що ми обговорюємо лише військові теми. Коли намагаємось перейти до інших, все одно повертаємося до того, що нам ближче.

- Чи був випадок, коли ви відчували, що ваша допомога кардинально змінила чиєсь життя?

- Змінила — не знаю, але ми дійсно відчуваємо свою необхідність. Ми привозили РЕБ, який суттєво допоміг хлопцям, адже вони раніше їздили без нього. Також передавали автівки для евакуації, які рятували важких 300-х, вивозячи їх з позицій. Це не стільки ми рятували, скільки рятував народ. Волонтер — це свого роду зв'язківець між армією та людьми. Є багато тих, хто хоче допомогти ЗСУ, але не знає, куди направити свою допомогу, щоб хлопці дійсно отримали все необхідне.

- Чи були події, які відклалися у пам’яті назавжди, що вас найбільше вразило?

- Зараз не можу на це відповісти, адже мій організм досі живе в режимі поїздок на фронт. Наразі важко виділити щось, що запам'яталося. Думаю, це можна буде зробити після війни, коли зміниться звичний ритм життя. Тоді з’явиться можливість проаналізувати, що залишилося в пам’яті.

-На яких напрямках ви були? Чи відрізняються потреби підрозділів у залежності від ділянки фронту?

- Ні, потреби не відрізняються. Незалежно від того, чи ти в Запорізькій, Донецькій, Харківській області чи на Курщині, вони залишаються актуальними. Ми завжди виділяємо найголовніші потреби. Наприклад, зарядні станції, якщо вони дійсно необхідні для конкретного підрозділу, зв'язок — це Старлінки, а машини — для всього підрозділу, а не для однієї людини. РЕБи — це те, що рятує життя наших хлопців і дівчат.

- Як ставляться командири частин до такої допомоги? Ми часто чуємо від посадовців, що ЗСУ всім забезпеченні, і водночас ми бачимо постійні збори на все необхідне.

- Іноді командири дуже зляться, коли деякі підрозділи отримують допомогу. Ми завжди намагаємося допомагати всім, навіть коли передаємо машину, ми її записуємо на благодійний фонд. Це дозволяє передати автомобіль конкретному військовослужбовцю, за його військовим квитком. Акт приймання-передачі військової частини нам не потрібен, адже це дозволяє законодавство.

Командири обурюються, оскільки допомога проходить не через них. Коли ти передаєш на військову частину, командування може вирішувати, куди направити автомобіль, або взагалі не направити, і, на жаль, такі проблеми існують. Протягом всього часу було близько 5% випадків, коли ми збирали кошти для хлопців, які дуже просили машину для евакуації. Потім зв'язувалося командування і говорило: "У нас все є. Чому ви збираєте для хлопців? Якщо хочете допомогти, передайте машину на військову частину, а далі ми самі вирішимо, куди її віддати". Вони також зауважили, що звернення хлопців про допомогу може призвести до неприємностей. Такі випадки трапляються, але їх небагато. Хотілося б вірити, що їх стане ще менше.

- Ви спілкуєтеся з бійцями, відчуваєте їхній настрій. На які думки це спілкування вас наштовхує?

- Хлопці рухаються в ритмі. Там немає настроїв, адже вони щохвилини виконують одну з найнебезпечніших робіт у світі — захищають державу, країну та людей. Це найважча робота, і вона вимагає постійної уваги. Вони не розслабляються і нічого не планують, адже як можна планувати, коли не знаєш, що станеться через хвилину? Це справді надміцні люди, які з максимальною віддачею виконують свою роботу.

- Сьогодні одні воюють, другі волонтерять, треті працюють у тилу на економіку, четверті або ухиляються, або тікають за кордон правдами-неправдами. Ми постійно бачимо скандали, скільки коштшує відмазатися від фронту. Ваше ставлення до цього і, на ваш погляд, наскільки поляризоване зараз суспільство?

- На мій погляд, держава повинна зосередитися не на ухилянтах, а на тому, щоб нормально мотивувати людей. Я часто бачу коментарі на кшталт: "А навіщо мотивувати, яка ще потрібна мотивація?" Але люди усвідомлюють, що не вистачає екіпіровки і дронів. Держава має діяти в унісон з людьми та армією, аби забезпечити перемогу України. Замість того, щоб ловити ухилянтів і проводити облави, слід стимулювати людей. Треба створити умови, щоб вони могли донатити, підтримувати армію і вступати до лав військових. Коли люди будуть знати, що в разі поранення їм все забезпечать, що у них є якісна амуніція і що вони не витрачатимуть свої гроші на неї, це підвищить мотивацію. Вони також повинні бути впевнені, що їхні діти залишаться захищеними та матимуть освіту. Влада повинна показувати приклад і мотивувати людей, адже вона є представником народу. Інколи владі слід прислухатися до суспільства. Якщо існують закони, їх треба дотримуватися, але не лише в контексті ухилянтів. Потрібно розглядати ситуацію з обох боків. Конституція не може бути на паузі; держава — це не тільки обов'язки, а й права та соціальні гарантії. Від цього залежить формування суспільства і мотивація людей.

- Як взагалі ваш волонтерський досвід змінив ваші погляди на життя або суспільство?

- Наразі не можу відповісти, бо війна ще триває, і ми продовжуємо допомагати. Зараз важко щось аналізувати. Війна показала, хто є хто: певний відсоток людей "відсіявся", і деяких, кого ми раніше вважали класними, тепер бачимо по-іншому. Частина з них відноситься до тих, хто думає: "Моя хата скраю, нічого не знаю". Але є й ті, хто дійсно підтримує і допомагає, щоб Україна існувала. Тому на даному етапі важко щось стверджувати.

- Ви допомагаєте конкретним частинам чи конкретним підрозділам?

- Зараз дуже велика черга, адже з часу повномасштабного вторгнення з'явилося багато підрозділів, і всі вони постійно потребують допомоги. Коли ти закриваєш один запит, допомагаєш ще п'яти, а ті, хто вже отримав підтримку, знову звертаються за допомогою. Іноді намагаємось брати нові підрозділи, але завжди перевіряємо всю інформацію.

- Яка була найбільша сума донатів?

- Вже 5 тисяч доларів. Це людина з великої літери, стоматолог з Дніпра. Він закрив збір збір хлопцямс на РЕБ для піхоти. Піхота дуже страждає від дронів. Він особисто закрив цей збір.

- Що для вас є найбільшою мотивацією продовжувати допомагати іншим?

- Це звичайні люди, які ще вчора були тут вчителями, лікарями,водіями. А зараз вони захищають Україну. Це є великою мотивацією далі підтримувати хлопців та для збереження України.

- Курський напрямок. Ви там були, якою бачиться ситуація волонтером?

- Люди недооцінюють Курський напрямок. Багато хто говорить: "Нащо він нам потрібен, якщо Донбас під загрозою", але не розуміють, що орки наступають на Донбасі, скидаючи КАБи і знищуючи міста. У нас є дуже сильні підрозділи, які працюють на Курщині, і вони мають можливості проявити військову творчість. Там вони можуть робити засідки та планувати операції, чого не вистачає на Донбасі, де ворог просто йде в атаку, не зберігаючи своїх людей. Ці наші сильні підрозділи повинні використовувати свої можливості там, де це реально. З точки зору переговорів, будь-яка війна закінчується переговорами, як показує світова історія. Якщо говорити про кордони 1991 року, то Курщина - це України. Це може стати сильним важелем у переговорах і завдати серйозного удару по іміджу президента рф.

- Зараз ворог неподалік Покровська і часто ми чуємо роздуми, що от-от окупанти дійдуть до Дніпропетровщини. На ваш погляд, чи реальна така загроза?

- Звісно реальна. На мій погляд, нарешті Дніпропетровська область дуже сильно укріплюється.

- Дуже багато розмов, що сьогодні люди донатять на армію у рази менше, ніж на початку війни. Чи це так, і з чим ви особисто пов’язуєте таку ситуацію?

- Звісно, так і є. Як не крути, певний відсоток людей вже втомився від зростання цін. Зарплати та пенсії не збільшуються, і люди просто не можуть донатити з такими цінами, адже ледве виживають. Це створює додаткові труднощі, і важливо розуміти цю ситуацію.

- Чи дарують вам наші захисники якісь трофеї? Які найбільш цінні для вас?

- Трофеї передають. Бувало, що передавали ніж з російської армії та трикольори-ганчірки. Усе це тримаю вдома, а потім віддаю в музеї або просто дарую магазинам. І ці прапори можуть використовуватися навіть як ганчірки — просто кидають на підлогу.

- Про що мрієте після нашої перемоги? Що зробите у першу чергу?

- Впершу чергу хочу зустрітися з хлопцями, з якими ми пліч-о-пліч з 24 лютого. Ми домовлялися зібратися і видихнути, сказавши "Ура", але не святкувати. Для України це трагедія — скільки вже втрачених життів, скільки родин зруйновано. Навіть якщо рф розпадеться, для мене це не буде святом, адже ми знаємо, скільки людей вже не з нами. Це буде день пам'яті за героями, які віддали своє життя за Україну.