Між правом на захист і монополією на силу: чому легалізація зброї не є панацеєю від розстрілів

Кілька днів думав, як правильно говорити про історію зі стрільцем у Києві. І бачу, як на цьому тлі знову одразу підтягнулись ті, хто виступає за легалізацію зброї для цивільних. Мовляв, от якби поруч у когось був пістолет, трагедії можна було б уникнути.

Теоретично - так, шанси на це, щоправда, мізерні.

Але практика в західних країнах говорить про інше. Коли в Копенгагені відкрили вогонь у торговому центрі, коли в Норвегії нападник вбивав людей посеред міста, коли в Новій Зеландії стався теракт у Крайстчерчі, фінальне рішення ухвалювали не випадкові перехожі зі зброєю, а саме силові органи. Бо саме держава має монополію на застосування сили. І саме вона бере на себе право відкрити вогонь на ураження і нести відповідальність за це.

А тепер уявімо - перед вами людина, яка вже стріляє. І саме ви маєте за секунду ухвалити рішення - вбити її чи ні. Взяти на себе цю відповідальність і натиснути на курок. Там, де навіть поліцейські, які втікали, мали на це і право, і підготовку, і інструкції. Достатньо згадати хоча б Увальде, де американський Мін’юст потім окремо розбирав провал дій правоохоронців під час масового вбивства в школі. І це теж важливий момент, що навіть держава, яка має монополію на силу, не завжди гарантує ідеальної реакції.

Але альтернатива у вигляді хаотичного підходу, що дамо можливість стріляти усім, хто вважає себе готовим, виглядає ще страшніше. За роки роботи в журналістиці в мене було достатньо можливостей оформити зброю офіційно (закон передбачає). Але я психологічно навіть не готовий її вдома зберігати, не те що колись реально застосувати. Можливо, я тут не в більшості. Але підозрюю, що таких людей насправді значно більше, ніж здається любителям простих рішень щодо легалізації.

Так, в Україні вже є величезний неофіційний обіг зброї. Так, війна зробила доступ до неї простішим. Так, це проблема. Але її не вирішиш одним красивим законом про легалізацію. Бо кримінал і без того знайде зброю. А останній випадок лише ще раз показав, що офіційний дозвіл на носіння не може бути cтовідсотковим запобіжником ні від психічного зриву, ні від ментальних проблем. Тут треба пропрацьовувати цілий комплекс рішень, а не вирішити щось швидко "порішати" на хайпі.