Демографічна пустеля чи безпечна гавань: чому без "закритого неба" українці не повернуться додому

Я вже неодноразово писав: люди не повертаються туди, куди летять ракети, дрони і КАБи. Безпека стоїть вище за всі інші цінності.

Начальник штабу ЗС Бельгії говорить про закінчення війни в Україні до 2030 року. Телеграм-канали постять цю новину і новину про список країн "міграційного ризику" для визначення правил в’їзду та легалізації іноземців. Медіа пишуть про демографічний глухий кут і мігрантів.

Разом із тим – атаки по Дніпру та області, що не припиняються. Моніторингові пабліки розриваються від повідомлень, тривога одна за одною, автоматні черги, вибухи, уламки дронів у центральному парку Дніпра.

Правду треба казати прямо: усе це не додає бажання тим, хто виїхав задля безпеки, повертатися сьогодні в Україну.

Питання просте: як сюди, у прифронтовий регіон, повертатися тим, хто зараз у безпеці?

Медіа ставлять питання прямо: іноземні мігранти не врятують українську економіку. За оцінками експертів, нам потрібно 300 тисяч мігрантів щороку.

Реально приїдуть десятки тисяч. Бо іноземець обирає між Україною і умовною Польщею.

Вибір очевидний. Там просто немає війни.

Три чверті тих, хто виїхав, можуть не повернутися. Бебі-буму не буде – народжуваність падає вже котрий рік поспіль. Швидких змін чекати не варто.

Єдиний великий досвід післявоєнного відновлення в Європі за останній час – це Югославія. Коли закінчилися бойові дії, в країні запустили "зелені зони" – території, де починалася відбудова. Поруч залишалися місця, куди людям не було сенсу їхати. Ні роботи, ні мотивації, ні розмінованих земель. Порожні села. Демографічна пустеля, яка не відновилася досі.

Відновлення після війни теж буде нерівномірним. У нашому регіоні Дніпро, Кривий Ріг, Кам’янське стягуватимуть кадри, інвестиції, партнерів. Прифронтові громади – особливо там, де зупиниться війна – на жаль, втрачатимуть людей. Хоча багато хто хоче повернутися туди. І рано чи пізно повернеться. Але відбудова цих громад та розмінування займуть час. І немалий.

Людина, яка обирає де жити, дивиться: чи є лікар в поліклініці, чи є місце в школі, чи є робота. Безпека – перша. Все інше – одразу після.

На Дніпропетровщині близько пів мільйона переселенців, серед них 100 тисяч дітей. Люди їдуть сюди, бо є робота. Відкривають бізнес, наповнюють ринок праці. Область вже стала одним із найбільших центрів внутрішньої міграції. І це попри постійні удари РФ.

На рівні області та громад посилюємо медицину, освіту, соціальну сферу. Щоб люди залишалися, а не їхали.

В бюджеті на 2026 рік обласна рада заклала понад 640 мільйонів для Сил оборони, правоохоронців та ДСНС.

На найближчій сесії ініціюю збільшення суми. Насамперед для Повітряного командування "Схід", щоб надійніше закривати небо від "шахедів".

Окрема проблема, про яку не кажуть вголос. П’ять-шість років за кордоном – і для більшості настає точка неповернення. Діти підросли, пішли в місцеву школу чи вже обирають інститут, з’явилася робота, нове коло, нові друзі, нова мова.

Повертатись у країну, поранену війною, мало хто захоче. Європейські країни мають свої проблеми з демографією та робочою силою. Які вирішують за рахунок українців.

Чим довше йде війна – тим менше людей повернеться.

Україні потрібен мир із гарантіями безпеки. І впевненість, що нової війни не буде. Тоді й питання мігрантів не поставатиме.