Пастка війни: чому держава боїться вільних людей більше за ворожу орду?

Патріоти часто нарікають, що через 12 років після початку російської агресії і на 5-й рік великої війни українська економіка досі не переведена на військові рейки. Вони мають рацію: "все для фронту – все для перемоги" – це точно не гасло чинної української влади.

Але в якомусь сенсі, ми давно живем в умовах воєнної економіки. Бо її перша ознака – непропорційне зростання ролі держави в усіх сферах суспільного та приватного життя. Бо велика війна – це завжди більше примусу і більше перерозподілу суспільного багатства з боку влади.

Так склалося, що я зараз багато часу проводжу на українських землях, звільнених 3,5 років тому в перебігу осіннього наступу Сил оборони восени 2022 року. Останнього великого наступу, який вдався…

Причому, на відміну від Донбасу, де лінія бойового зіткнення доволі динамічна, на цих землях фронт застигнув по Дніпру в листопаді 2022 року. Моє перше спостереження – прибери звідси солдат, які щодня поливають місцеву економіку своїми "бойовими", – і ця земля знову, як у 17 сторіччі, перетвориться на loca deserta – Дике поле.

Зруйновані ферми, заіржавілі залізничні колії, неорані, порослі бурʼяном поля, знищені елеватори, понівечені будівлі містечок, висохлі іригаційні канали…

В деяких селах мешканці залишились лише у одній-двох хатах. І то пенсіонери…

І тому я з жахом думаю: а що буде з цими містечками, селами та хуторами, коли завершиться війна? Військовослужбовці повернуться додому і припинять платити оренду власникам житла, їсти і пити в кавʼярнях, купувати товари в магазинах. І ці поселення дуже швидко перетворяться на міста-привиди, бо економіка в них мертва. Без щоденного поливу "бойовими" солдат і офіцерів вони швидко почнуть нагадувати серпневий степ із висохлою травою та порепаною від спраги землею…

Я не вірю, що після завершення війни сюди линуть мільярдні інвестиції. Бо хто ж ризикуватиме вкладати грубі гроші в сучасну loca deserta, якщо завтра сюди з-за Дніпра прилетять російські "пташки" і за місяць знищать комбайни, елеватори, водонасосні станції тощо…

Єдиний вихід – заселяти цей степ сучасними козаками, "воїнами-продуцентами”, за влучним означенням Вячеслава Липинського. У яких на фермі стоятиме РЕБ, в сейфі – колекція зброї, а у гаражі – не тільки трактор, а й власні "пташки" зі скидами. Одне село – один загін. Якому не треба команда Генштабу, аби дати відсіч варварам зі сходу.

Але такі "воїни-продуценти" за означенням вільні люди. Бо не залежать від "бойових", які держава дає (а іноді не дає) їм з барського плеча. Такі сучасні козаки можуть прогнати не тільки ворожих пташок, а й баригу-поліцейського, корумпованого СБУ-шника чи лихваря-податківця.

Аби завершити війну, Україна має перетворитися на справжню республіку – вільну країну вільних людей. Які вміють однаково добре заробляти і воювати. Бо за свій дім та соє село чи місто воюють набагато краще та мотивованіше, аніж за абстрактну країну. Але це означає справжню децентралізацію ресурсів, причому не тільки економічних, але й політичних, і мілітарних. Це означає примат контракту над наказом. Це означає, що влада – не деспот, а найнятий менеджер.

Втім для мене очевидно, що сучасна українська влада боїться такої трансформації українців з "бюджетників-утриманців" у самодостатніх "воїнів-продуцентів" не менше (а можливо й більше) за путінську орду. Тому війна триватиме ще довго. Доти, доки Україна не зникне або не перетвориться на справжню республіку – вільну країну вільних людей.