Фанатизм Путіна. Чому жодні угоди не вилікують одержимість

Хочу зробити важливий пост на основі інтерв’ю Сьюзі Вайлз - однієї з ключових фігур у передвиборчій кампанії Трампа. В цьому інтерв’ю вона говорить речі, які раніше здавались неможливими - Трамп усвідомлює, що путін не зупиниться на територіальних претензіях до України. І якщо це правда, то це позитивна новина. Бо досі здавалося, що ця думка відсутня не лише в голові самого Трампа, а й в усьому його політичному оточенні.

Але є одне "але". Це розуміння, схоже, нічого не змінює. Команда Трампа продовжує діяти за логікою: "Віддайте частину територій - і він заспокоїться". Мовляв, скиньмо тягар війни, отримаємо паузу - і всі видихнуть. Умовний Донбас як "квиток до миру". Але тут важливо змоделювати ситуацію глибше.

Уявімо таке - США дотискають нас до рішення про виведення військ із Донбасу. Всі аплодують: "О, нарешті довгоочікуваний мир!" (в труні має перевернутися премʼєр Чемберлен). Але що буде далі? Путін так просто розверне армію і відправить її в тил - усіх цих покидьків, навчених вбивати, усіх зеків, випущених з тюрем, усих командирів, які планували операції зі знищення українців? Дуже сумніваюсь. Бо для путіна війна - це від самого початку було не про Донбас. І навіть не про Україну (хоч ми є невід'ємною частиною цього геополітичного пазлу, який досі не дає Кремлю почати відбудовувати нову російську імперію).

Для путіна ця війна від самого початку була про місце Росії в світі. Про можливість бути одним із полюсів сили. Поруч із Сі та Трампом. І якщо Україна перестане бути ареною, що далі? Куди буде перенаправлена сила, щоб вибити собі той полюс? Країни Балтії? Польща? Казахстан?

Що кажуть дослідження про політичний фанатизм?

Політичний фанатизм - це не просто жорсткі переконання, це структурно інший спосіб сприйняття реальності, де загроза ідентичності живить екстремальні дії. Як писав Ерік Хофер у класичній праці "The True Believer", фанатики "не просто вірять у свою ідею, вони ідентифікують себе з нею, і тому їхня віра стає нерозривною частиною їхньої особистості".

Сучасні психологічні дослідження підтверджують це: фанатизм живиться внутрішнім страхом втрати контролю та ідентичності, тому компроміси не працюють. Один із ключових висновків таких досліджень, які я вивчав останні тижні, каже: "Фанатичне мислення не реагує на факти. Воно реагує на символи, загрози і демонстрацію сили" (PMC, 2023). Інше дослідження пояснює: "Фанатизм - це не про впевненість у своїй правоті. Це про страх перед тим, що твоя правда буде знищена". Це не дискусія. Це війна переконань, у якій переможе не той, хто скаже переконливіше, а той, хто не дасть себе зламати" (ResearchGate, 2022)

Чому угоди не працюють з фанатиками?

"З фанатиками не ведуть переговори - з ними встановлюють кордони і межі дій". Це не цитата з політичної брошури, а науковий висновок з психології конфліктів. В одній із аналітик турецького Університету Юскюдар прямо зазначається таке: "Фанатизм розширюється там, де йому не чинять опору. Відсутність реакції сприймається як слабкість і стимулює ескалацію" (Uskudar University, 2023).

Чому геополітична логіка Росії не змінилася?

З нашого боку, логічно хотіти одного - аби від нас нарешті відстали. Але російська логіка зовсім інша. Стратегія Росії не зміниться. Вони не шукають миру, бо вони шукають нових слабких точок, через які можна перекроїти карту сили у світі. Байдуже, де це буде. І на якому континенті.

І тут виникає питання: чи на Заході хтось справді дивиться на два кроки вперед? Чи просто "не хоче дивитися вгору" як у тій відомій іронічній стрічці 2021 року?

Моє відчуття, що ми стоїмо на порозі серйознішого зламу. І передумови до більш глобальних викликів - уже в 2027‑му. Бо Україна тримає фронт не лише за себе. Ми сковуємо Росію, щоб вона не пішла далі. Не пішла з хаосом туди, де її досі не чекають, або відганяють від себе думку, що рядовому естонцю, німцю чи данцю, можливо, ще в цьому десятилітті доведеться ставати оператором дрону чи освоювати практики керування БМП.

І коли ми бачимо спроби "Мюнхена‑2", нам треба розуміти, що процес зникнення проблем на цьому не завершиться. Він лише масштабуватиметься, бо хаос було випущено з пляшки ще у 2007му і путіну ніхто не дав по руках ще на етапі складання усіх цих планів про повернення до Варшавського договору-2.

Стратегія Кремля з того часу нікуди не зникла, вона стала частиною російського суспільного дискурсу. І разом із путіним зародилася величезна частина системи, яка мріє про реванш, про психологічне і культурне завоювання Європи. Якщо не танками, то пропагандою, страхом, впливом. Бо Росія сьогодні ламає не лише нас. Вона ламає саму ідею мирного співіснування.

Що далі?

І от у чому головне: ця система не лікується. Її не переконаєш. Бо коли ти одержимий, коли твоя віра в "місію" сильніша за раціональність - ти не чуєш аргументів. Це як ісламіст, якого намагаєшся переконати в абсурдності джихаду проти "невірних".

Єдиний варіант - гамівна сорочка. Тиск. Стратегія стримування. І розуміння, що з фанатиками не укладають довгострокові мирні угоди. Їх просто ізолюють.

Тому питання не в тому, чи переконає Захід Путіна. Питання - коли Захід переконає себе, що з таким типом загрози не розмовляють - його лише зупиняють. Якщо не хочуть, щоб вже завтра людина з пригожинським молотом не опинилась у тебе на порозі.

Вибачте, що особливо без оптимізму.

Джерело: Facebook Віктора Шлінчака