Ми живемо в епіцентрі жаху і несправедливості

На цьому тижні я витратила майже 6 годин свого життя на інтерв’ю, які б я ніколи не подивилась, якби їх кілька днів поспіль не тягали всім фейсбуком. Спочатку це було інтерв’ю досі невідомого мені Трушковського про Сабіну Мусіну. Імʼя Мусіної я теж вперше почула за півроку до цього в контексті її стосунків з Кравцем-Джокером.

Друге - звісно, Пугачова, пісні якої я звісно чула в дитинстві, адже телевізор був один на всіх. Але коли пішла у доросле життя, мої шляхи із справжньою Аллою Борисівною розійшлися. Інтервʼю як інтерв’ю. Жінки, через яку пройшли багато президентів і якій вже не треба ні з ким загравати - ані із глядачем, ані з виборцями. Тільки із власними дітьми, для яких вона власне і говорить про совість, про справедливість і про інше.

А тепер головне. Ми живемо в епіцентрі жаху і несправедливості і нам дійсно хочеться, щоб весь світ співпереживав нам і хотів допомогти.

Але. Навіть у березні 2022, деякі таксисти у Нью-Йорку, почувши, що я з України згадували у відповідь про Кличко і нічого не знали про війну. Так буває. Нам боляче це усвідомлювати. Але погодьтеся. Не всі українці знали про Алеппо і тим більше далеко не всі переймалися стражданнями мирних мешканців.

В мене є подруга, яка рік тому написала усім колишнім друзям з москви одне питання: чому ви промовчали і не спитали в мене як я, коли росія напала. Хтось промовчав, хтось розповідав як рятував активи і щось інше, а етнічна армянка спитала колишню подругу, чому вона роком раніше не питала про долю її рідних під час військового конфлікту Арменії і Азербайджану. Моя подруга пішла гуглити, бо не знала, що там було.

У 2016 році я відпочивала у Кералі на півдні Індії і там місцеві мешканці були не в курсі розвалу срср і були шоковані моїм повідомленням, що між рф і Україною іде війна.

Насправді є дуже невеликий відсоток емпатичних людей, які завдяки благородству та загостреному почуттю справедливості без жодних власних бенефітів допомагають іншим людям, чиї страждання далеко. І особисте залучення до лобіювання інтересів України за її межами, благодійні збори і кенселінг сусідньої країни через людей, що мають гроші і вплив - це наше завдання із зірочкою.

І коли хтось за межами України каже про Україну "я нічим не можу допомогти", мені здається реакція здорової людини - поставити собі два питання "Чи достатньо, виходячи із моїх можливостей, допомагаю я?", і "Що я, виходячи із моїх знайомств за межами країни, можу зробити, щоб більше іноземців були залучені до допомоги нам?"

Бо давайте будемо чесними: прочитавши інфо від моніторів, що ракети летять не на наше місто, ми не читаємо нервово всю ніч, куди саме вони долетіли, а перевертаємось на інший бік і спимо далі.

Тому в будь-якій ситуації, треба розуміти, що незважаючи на всю несправедливість і жах - ми в цій війні одні, всі навколо - це країни із власними інтересами і люди із різною емпатією. Коли у власній країні мешканці центральної України виганяють переселенців з села, бо вони евакуювали із собою 14 котів, то що ми хочемо від Пугачової.

Джерело - Facebook Олесі Остафієвої