"Татові кольори": у Дніпрі знімають фільм про ветерана, якого повернула до життя донька

Кожна людина має свій день народження. Але у добровольця, ветерана російсько-української війни та віднедавна художника Миколи Філонова таких днів – щонайменше три. Перший – коли з'явився на світ. Другий – коли вижив після пекла під Бахмутом, перенісши понад десяток складних операцій. І третій – 21 червня 2026 року, коли у Дніпрі, в Музеї сучасної російсько-української війни, урочисто відкрилася його перша персональна виставка "МИКОЛА. ПЕРША ПЕРСОНАЛЬНА".

Ця подія стала не просто мистецьким святом, а фінальним акордом – останнім знімальним днем документального фільму "Татові кольори", який створює команда відомої режисерки Катерини Стрельченко за підтримки міського управління культури Дніпра.

Від будівельного шпателя до автомата: шлях добровольця

До повномасштабного вторгнення Микола Філонов не мав жодного стосунку до військової справи. За фахом він будівельник – маляр-штукатур, плиточник, лицювальник. Втім вже 15 квітня 2022 року чоловік зробив свій найважливіший свідомий вибір – пішов на фронт добровольцем.

"Я прийшов, прийняв присягу і вперше у житті побачив автомат, – згадує Микола. – До цього не мав жодного досвіду і, мабуть, навіть бажання. Якби не війна – не пішов би. Але я звично ставлюся до будь-якої праці: роботи боятися – в ліс не ходити. Головне – мати прагнення".

Чотири місяці він провів на самому "нулі" у складі штурмової роти. А 1 липня 2023 року під Кліщіївкою, поблизу Бахмута, під час одного важкого штурму Микола отримав одразу три поранення: кульове, міно-вибухове та осколкове.

"Того дня все пішло не за планом", – із гіркою іронією жартує ветеран.

"Ніч кричала штурмами": біль, відчай і мамин захист

Після поранення почалася довга боротьба за життя. Чернівецька лікарня, понад десяток складних операцій, нестерпний фізичний біль і повна безпорадність – Микола не міг самостійно підвестися, не міг навіть утримати склянку з водою, щоб попити.

Поруч із сином безперервно перебувала його мати, пані Людмила. Вона зі сльозами згадує ті жахливі ночі: Микола щоразу кричав уві сні, знову й знову йшов у бій, закликав побратимів і заново проживав пекло Бахмута. На ранок він мовчав і нічого не розповідав, закриваючись у важкій депресивній "бульбашці". Але неопрацьований біль вимагав виходу.

"Тату, давай спробуємо": пензлик, що повернув до життя

Справжнє диво сталося тоді, коли до лікарняної палати увійшла його найменша донечка – 8-річна Влада (тоді їй було лише 5 років). Дівчинка привезла із собою фарби, вклала в слабку, неслухняну татову руку пензлик і тихо сказала:

"Папа, давай пробувати малювати".

Військовий згадав, що колись у глибокому дитинстві малював трішки краще за своїх однокласників. Звісно, спочатку це були картини за номерами та мозаїки – спільна дитячо-батьківська творчість, яка мала розробляти неслухняні пальці. Але згодом Микола ввімкнув свою фірмову впертість.

Малювання перестало бути просто вправою для розробки рук – воно перетворилося на арттерапію, яка витягнула ветерана з темряви депресії. Через свої картини він почав виплескувати на полотна страшні сни, тривогу та фантомний біль. На багатьох його роботах з'явилася зброя.

"Якщо ти хоч раз тримав у руках зброю, а тим більше стріляв і брав участь у бойових діях, тебе завжди буде тягнути до неї. І мене зараз так само тягне", – щиро зізнається воїн.

Поступово Микола почав виходити до людей. На своєму рідному масиві Лівобережний-3 у Дніпрі він розвішував власні картини просто неба, спілкувався з перехожими, продавав роботи, виконував нові замовлення. Це був його особистий вихід із депресивної ізоляції до живого світу.

Як народжувалося кіно: без масок і фальші

Історію Миколи випадково побачила в інтернеті відома дніпровська режисерка-документалістка Катерина Стрельченко. Шукаючи героя для конкурсу від Українського культурного фонду про адаптацію ветеранів через мистецтво, вона натрапила на сюжет про художника-добровольця.

"Я зателефонувала йому й запитала: "Миколо, я режисер-документаліст. Чи не проти ви, якщо про вас зніматимуть окремий фільм? Тільки це не короткий сюжет, нам доведеться прожити разом невеличке життя". Він погодився", – розповідає Катерина.

Сценарій до фільму написав Олександр Альошечкін (це вже їхня третя спільна робота після успішних проєктів "Точка зцілення" та "Ковчег милосердя").

Знімальний процес виявився емоційно та психологічно складним. Робота з людьми, травмованими війною, вимагає колосального такту.

"У документалістиці не можна передбачити все на 100%. Наші герої – це травмовані війною люди зі своїм болем і безсонням. Не завжди Микола був налаштований працювати так, як мені б хотілося. Але, попри біль і депресивні стани, він казав: Катерино, я дуже не хочу підвести вашу команду. Я хочу, щоб цей фільм був", – ділиться режисерка.

Команда пройшла з Миколою великий шлях: знайомила його зі мистецтвознавцями Дніпровського художнього музею, їздила на Запоріжжя на могилу його рідного брата, який загинув на фронті, відвідала його малу батьківщину.

У стрічці двоє рівноправних головних героїв – Микола та його донечка Влада. Вони є джерелом сили один для одного: тато пишається хореографічними успіхами доньки, а Влада радіє кожній новій картині батька.

"Ви оцінені своїми людьми"

21 червня знімальний процес офіційно завершився. І зробив він це найкращим із можливих способів – відкриттям першої персональної виставки Миколи Філонова. Усі гості події мимовільно стали учасниками останніх кадрів майбутнього фільму.

Емоційно та зворушливо до присутніх звернулася завідувачка Музею сучасної російсько-української війни, відома письменниця та волонтерка Ганна Терянік:

"Сьогодні з нами Микола Філонов – людина, чиї твори змусять кожного з нас надихатися, думати, усміхатися та згадувати власні дитячі таланти. Це про те, що не треба соромитися, не треба думати, ніби твоя творчість непрофесійна чи негарна. Ми маємо бути оцінені насамперед собою, своїми друзями, своїми людьми. Якщо ми всі прийшли сюди – значить, ви оцінені.

Мені надзвичайно приємно, що свого часу Микола обрав шлях добровольця, пройшов через важкі бої, поранення та зневіру. А потім звичайна дівчинка Влада просто вклала йому в руку пензлик. І з цього почалася історія нового життя. Це справді як нове народження!"

Світло, яке перемагає темряву

Прем'єра документальної стрічки "Татові кольори" запланована вже восени 2026 року. Цей фільм – не про розпач чи жахи війни. Це стрічка про цілющу силу дитячої любові, про непоборну людську гідність і про те, як із найглибшого темного болю завдяки підтримці рідних народжується яскраве, сповнене сенсу й світла нове життя.

Сьогодні Микола Філонов більше не закритий у своїй "бульбашці". Він малює, ділиться своїм досвідом, надихає побратимів і впевнено дивиться в майбутнє. Бо тепер у його житті є головне – кохана донька, пензлик у руках та безліч нових яскравих фарб.