"Ми виходимо на тендери, як усі тільки нам важче”: як у Дніпрі працює підприємство УТОС

У Дніпрі підприємство Українського товариства сліпих УТОС працює за тими самими правилами, що й звичайний бізнес, хоча понад половина його працівників - люди з порушеннями зору. Про виробництво, нерівні умови бізнесу та підтримку ВПО, журналістам "Відомо”, розповів співробітник УТОС, Андрій Кіт.

У Дніпрі є підприємство, де люди з порушеннями зору не просто мають зайнятість, а працюють на повноцінному виробництві, яке конкурує на ринку, бере участь у тендерах і виконує замовлення для великої інфраструктури.

Андрій Кіт, співробітник дніпровського УТОС, говорить про відсутність жодних особливих умов для таких підприємств. Держава фактично не створила програм підтримки для подібних соцпідприємств.

"Ми працюємо так само, як звичайне підприємство. Виходимо на тендери, як усі. Питання лише в тому, що у нас більше 50% працівників - люди з порушеннями зору. Є посади, де без зрячих ніяк: наприклад, водії. Але загалом це виробництво, яке тримається на роботі незрячих людей”, - каже він.

Для багатьох працівників УТОС - це не лишеможливість працювати, отримуючи зарплату. Це ще й середовище, де людина не залишається ізольованою. Це місце, де можна бути фахівцем, колегою, частиною команди. Андрій говорить про підприємство УТОС, ще й як важливий елемент соціалізації працівників.

Що виробляють у Дніпрі

Стереотип про те, що підприємства УТОС роблять лише дрібні або символічні речі, у Дніпрі давно не працює. За словами Андрія Кіта, один із ключових напрямів - рейкові з’єднувачі для залізниці.

Окрім цього, на підприємстві виготовляють тактильну плитку, черепицю та іншу продукцію. Один з напрямів - катушки для ліфтів, які працівники збирають вручну. Та виробництво рирізняється не тільки ручною роботою, а й екосвідомістю.

"Пластик для нашої продукції ми фактично витягуємо зі сміття на звалищах, переробляємо і даємо йому друге життя”, - розповідає Андрій Кіт.

Тактильна плитка, яку виробляють у Дніпрі

Окрема тема, яка болить підприємству, - міські закупівлі. Андрій Кіт ділиться, дніпровський УТОС виробляє тактильну плитку, потрібну для доступності міського простору, але місто, за його словами, не замовляє таку продукцію у місцевого виробника.

"Тактильна плитка - це індикатор для руху, бар’єрів, переходів. Вона потрібна не лише незрячим: це і для людей похилого віку, маломобільних і для тих, хто погано бачить. Ми її виробляємо. Але місто укладає плитку, яку привозять з інших міст, наприклад закуплену у Львові. І от тут питання навіть не в тому, що - пожалійте, купіть у нас.. Ми не просимо грошей просто так. Приїдьте, подивіться, купіть продукт. Ми за нього відповідаємо, у нас є контроль якості”, - говорить він.

Тож, якщо місто говорить про інклюзію, то підтримка праці людей з інвалідністю виглядає більш змістовною, ніж формальні гасла про безбар’єрність.

Шелтер, який створили без системної підтримки

На базі дніпровського УТОС створили шелтер для переселенців. Прихисток відкрили на другий день після початку повномасштабного вторгнення, а за цей час через нього пройшли понад 1000 людей. В окремі періоди там одночасно ночували до 130 переселенців.

За словами Андрія Кіта, ініціатива починалася як допомога своїм працівникам і людям зі спільноти, але згодом масштаби зросли. Адмінкорпус підприємства переобладнали під житло, а допомога трималася на колегах, друзях, благодійниках і небайдужих людях.

"Допомагали всі: і зрячі, і незрячі. Фонди, друзі, меценати. Бо від держави чи місцевої влади - ми підтримки не отримуємо”, - каже він.

У прихистку діяли прості правила: без алкоголю і без затяжної пасивності. Людям давали час оговтатися після евакуації, але далі треба було шукати роботу або ставати на шлях самостійності. Логіка тут теж зрозуміла: шелтер мав бути точкою старту.

Історія справжньої інклюзії

Приклад дніпровського УТОС - це не лише про підприємство. Це працююча модель, у якій в одному місці поєдналися працевлаштування людей з порушеннями зору, якісне екологічне виробництво та соціальний бізнес.

На тлі розмов про безбар’єрність це виглядає як дуже конкретна відповідь на питання, що таке справжня інклюзія. Не лише пандуси чи плитка самі по собі, а підтримка праці, навичок і гідності людей.