"Дєточка, наші б’ють не по вам, а по америкосам!" Історія луганської родини від виїзду в 14-му до захисту України в 22-му

Мовляв, дітям везуть. І привезли. В Дніпро. А вже в 22-му Ігор, в свої 57 років пішов боронити Україну. Брав участь у звільнені Харківщині, а на Донецькому напрямку отримав дуже жорсткі поранення, які вартували втрати кінцівок. В інтерв’ю журналістці "Відом", Ігор та Інна розповіли, як все було, і якою вони бачать Україну в майбутньому.

2014 рік: більшість шахтарів за росію, а наш шлях – в Україну

Ігор та Інна Вітковські мешкали в Луганській області, місті Свердловськ – шахтарському великому містечку, в 7-ми кілометрах від російсько-українського кордону.

- Мер у нас був непоганий, хазяйновитий. Не пам’ятаю в якому році, але наше місто виграло тендер з Євроінтеграції, так потім поробили такі гарні ремонти – і шкіл, і садочків, і медичного містечка. Чекали Європу, скажімо так. Це все було до 2014 року, - розповідає Інна.

А потім, одного дня, вона побачила геть неочікуване. Йшла на роботу і побачила мітинг на майдані, з морем триколорів.

- Вікна нашої бухгалтерії виходили прямо на центр міста. І бачу – триколори! Повна площа триколорів. А працювала я в управлінні культури – про всю атрибутіку, інвентар, в тому числі і про прапори, які були на балансі матеріального відділу я знала. Звідки стільки триколорів? Де їх взяли? А мені відповідають: та ти що? В нас все це було, в підвалі. Тобто, люди готувалися, - каже вона.

Ігор в той час працював в шахті. Каже, що тоді дуже стрімко все відбувалося. Більшість шахтарів хотіли перейти на сторону росії. Отримувати їхні зарплати і пенсії.

- Всі думали, що там шикарно живуть. Але ж це не так. Ми жили на кордоні з росією і звідки до нас всі приїжджали скуплятися, бо дійсно наша продукція була краще. І в 2014 році, вже після Революції Гідності і виборів ми якось сиділи з Іною у дворі, пили чай, а над нами з сусідньої країни полетіли реактивні снаряди на наші війська. В той час почалася зачистка від кордону, тоді в полон попали багато наших хлопців. Їх тоді накрили капітально і вони прийняли рішення здаватися. Ми з Іною завжди були проукраїнськими, розуміли ситуацію, та й нам казали: "дивіться, бо чекає на вас підвал". І ми прийняли остаточне рішення – виїжджати. Наша донька вийшла заміж у Дніпро і ми швиденько зібралися і поїхали, - згадує Ігор.

Ну як зібралися… Вітковським порекомендували нічого з собою не брати. Блокпости вже були і їх попередили, що якщо побачать, що вони виїжджають з вантажем, то на трасі їх просто розстріляють. Такі випадки вже були.

- Ми взяли якусь консервацію, мовляв, їдемо до дітей. Це був липень, ми їхали 20 числа. А 17-го якраз збили Боінг над Донецьком. І ми проскочили, бо усюди було ОБСЄ. Ми казали, що не на Дніпро їдемо, а на Маріуполь – до дітей "туди і назад". І нас випустили. Це насправді був жах…, - каже Інна.

2022 рік: Іди, батя відпочивай!

Отже, вони приїхали в Дніпро, до дітей. Рік прожили у них, а потім знайшли будинок у Новомиколаївці Дніпровського району. Почали грандіозний ремонт, зробили все так, як мріяли, і троянди під вікном…

- Весь цей час, до 24 лютого 2022 року ми, звичайно, слідкували за ситуацією в країні і розуміли, що рано чи пізно щось почнеться. І почалося… Вранці добре було чутно, як обстрілювали аеропорт і Дніпро. Мені в той день треба було на роботу, я працював в охороні. Пішов, відпрацював зміну і сказав, що більше не прийду. Піду на фронт. Там здивувалися, адже мені на той час було вже 57 років. Прийшов з роботи, а Інна каже, що чоловік її сестри вже пішов добровольцем. 26 лютого я поїхав в Дніпро і зрозумів, що можу не попасти в армію – там черги з добровольців були кілометрові! Стільки людей було, що я просто не міг сам собі повірити, що в нас стільки бажаючих добровільно захищати країну. Потім я дізнався, що там були афганці, а я служив в Афганістані, підійшов до офіцера, кажу так, мовляв, і так – хочу на фронт. А він каже: "Скільки вам років? Та…! Іди, батя, відпочивай! Дивись скільки людей, хоч би цим раду дати. Але якщо хочете, то у нас формується 128 ТРО". Я відповів – канєшна хочу. Приїхав я туди, а там ще більше людей. Попав я в роту КДБ – контрдиверсійна боротьба. І буквально відразу ми почали патрулювати місто, - згадує Ігор.

Тривала ця служба десь з півроку потім його роту розформували і Ігор попав в 233 батальйон, другу роту "Вертеп". Спочатку був запорізький напрямок, потім їх перевели знову під Дніпро, переформували і відправили в наступ на Харківщину.

- Визволяли Харківську область, потім закріпилися в Луганській області. Перейшли в оборону. Згодом нас відправили на ротацію, бо сильно наш батальйон побило, вивезли в Київську область. Пройшли перепідготовку, нас багато чому навчили, укомплектували і відправили вже на Донецький напрямок. В халепу, на допомогу. Там дуже потужні бої тоді йшли. Зайняли ми позицію, ще одну, добу там протрималися. Захватили їх БК. Був дуже потужний обстріл, прийшлося хлопців в бліндаж відправити. Я їх туди швидко заштовхував, вже майже всі там були , залишився тільки я і попереду ще один хлопчик. І прямо в бліндаж прилетів протитанковий снаряд, прямо мені під ноги. Потім евакуація… Я не хотів спочатку. Це небезпечно було для хлопців. Я тоді командиром відділення був і розумів, що, як потягнуть, а нас двоє було і в обох поранення ніг, а в мене, ще й рука, то всяке може трапитися з усіма. Короче, зібралося нас рятувати багато хлопців, витягли нас двох. Довезли нас на якійсь пункт, надали першу допомогу. Довго все тривало, ці крики, біль… І вже в Запоріжжі я побачив телефон у медсестри, кажу, будь ласка, можна зателефонувати, бо в мене нічого немає. Дав їй номер, вона подзвонила і повідомила Інні про мене, - так, за словами Ігоря, почався його довгий, півторарічний шлях до одужання.

"Вірю, якщо все у нас вийде, то у нас буде найпотужніша і найгарніша держава"

Інна розповідала про звістку про поранення, про те, що потім побачила без сліз. Але вони все ж таки потекли…

- Це було 12-та ночі. Медсестра мені телефонує і каже: "Я даю трубочку…". А він: "Я в Запоріжжі, приїдь допоможі". І все. Я питаю медсестру – що трапилося?

- Він поранений.

- З ним все нормально, ноги руки цілі?

- Так, так…

Назвала мені адресу лікарні і додала, що його зараз забрали на операцію, після операції передзвонять. Рівно о сьомій ранку дзвінок. Дівчина каже: вашого чоловіка відправили в реанімацію, операція пройшла успішно, приїжджайте. І я поїхала, ще не знаючи реальної ситуації з Ігорем, - згадує Інна.

Вона побачила там чергу жінок, яких до реанімації пускали по одній.

- Дивлюся, побігли за візочком. Та жінка, яка переді мною заходила, втратила свідомість від побаченого. До мене виходять через деякий час і питають: "А ви міцна, з вами все нормально? Ви витримаєте?". Кажу: ну так. Заходжу, він ще не відійшов повністю від наркозу, весь в трубочках, а нижня частина тіла повністю накрита таким куполом. Він відкриває очі, показує мені два пальця і каже – немає. А я нічого не можу зрозуміти. Підійшла до столика чергових медсестер, питаю що з ним? Вони простирадло підіймають, а там… Однієї ноги немає, інша зібрана на спицю шматками. Рука теж вся зібрана шматками на спицю. А я ж йому не можу подати виду, що шокована, кажу – все нормально… Через три дні нас відправили в Дніпро, в 16 лікарню. Я так вдячна , дуже вдячна лікарям 16-ї, що вони його витягли. Вони стільки для нього зробили! Знаєте, я стільки там надивилася за півтори роки, що він там був, що якось почерствіла. От зараз розповідаю вам і в мене перший раз виступили сльози з тих пір… Я там стала сильнішою. І дітей привозили без рук, без ніг. Допомагала там всім. Люди ж були з різних міст, то поки до них хтось приїде! Ми і зараз созвонюємося , хлопці вітають мене зі святами, - каже Інна.

На цьому думала завершити інтерв’ю, і я вже потягнулася виключати диктофон, але ще одне питання все ж таки задала. Підбирала слова, бо стосувалося воно теперішньої ситуації щодо так званого перемир’я, або миру на умовах росії. І спитала прямо – чи варто йти на капітуляцію?

- Знаєте, я виїхав з Луганської області, бо я хотів жити в Україні. Я хочу, щоб тут жили мої діти і онуки. В нас гарна країна. Так, дуже політизована і в ній дуже багато негарних політиків. Але дивіться. Люди вже чотири роки боронять нашу країну. Якщо все у нас вийде, то це буде найпотужніша і найгарніша держава, ніж була раніше. Я вірю в це. Якби я не вірив, я б не пішов в свої роки воювати за Україну. Дійсно, є ще у нас люди, які чекають, так звані "ждуни". А я кажу – не буде з росіянами краще , ніколи не буде! З тим, що ми хочемо і йдемо в Європу, яка нам зараз допомагає і буде допомагати скільки зможе, у нас буде дуже гарна країна. Зараз треба триматися. Так, нам тяжко, але це війна. Ми зможемо. А тим, хто ще чекає, то скажу, гідного з росіянами не буде. Всі потім підуть на Європу. Деяких залишать тут, щоб споглядачами були, а інші всі підуть воювати. Я просто бачив і знаю їх. Тут буде страх і мрак. Вони будуть красти, насилувати. Це не люди. Які б у нас в країні не були б проблеми, ми у сто разів живемо краще. Для мене Україна – однозначно. Я вірю в Україну!, - твердо каже Ігор.

А Інна додає:

- Для росіян ми завжди були чужі. Завжди. Ми жили в 7 км від російського кордону. У мене по мамі всі родичі в Ростовській області мешкають. І коли до нас гради з міста Гуково летіли , рідна тітка мені телефонує і питає: дєточка, як ви там? "От вас, з Гуково гради літять!", - відповідаю.

А вона мені: "Деточка, це ми б’ємо не по вам, а по амерікосам!". І це мені каже людина, яка працює в школі, дітей навчає! Для них ми завжди будемо чужими і зрадниками. Вірити треба тільки в Україну!