
Мовляв, дітям везуть. І привезли. В Дніпро. А вже в 22-му Ігор, в свої 57 років пішов боронити Україну. Брав участь у звільнені Харківщині, а на Донецькому напрямку отримав дуже жорсткі поранення, які вартували втрати кінцівок. В інтерв’ю журналістці "Відом", Ігор та Інна розповіли, як все було, і якою вони бачать Україну в майбутньому.
2014 рік: більшість шахтарів за росію, а наш шлях – в Україну
Ігор та Інна Вітковські мешкали в Луганській області, місті Свердловськ – шахтарському великому містечку, в 7-ми кілометрах від російсько-українського кордону.
- Мер у нас був непоганий, хазяйновитий. Не пам’ятаю в якому році, але наше місто виграло тендер з Євроінтеграції, так потім поробили такі гарні ремонти – і шкіл, і садочків, і медичного містечка. Чекали Європу, скажімо так. Це все було до 2014 року, - розповідає Інна.
А потім, одного дня, вона побачила геть неочікуване. Йшла на роботу і побачила мітинг на майдані, з морем триколорів.
- Вікна нашої бухгалтерії виходили прямо на центр міста. І бачу – триколори! Повна площа триколорів. А працювала я в управлінні культури – про всю атрибутіку, інвентар, в тому числі і про прапори, які були на балансі матеріального відділу я знала. Звідки стільки триколорів? Де їх взяли? А мені відповідають: та ти що? В нас все це було, в підвалі. Тобто, люди готувалися, - каже вона.
Ігор в той час працював в шахті. Каже, що тоді дуже стрімко все відбувалося. Більшість шахтарів хотіли перейти на сторону росії. Отримувати їхні зарплати і пенсії.
- Всі думали, що там шикарно живуть. Але ж це не так. Ми жили на кордоні з росією і звідки до нас всі приїжджали скуплятися, бо дійсно наша продукція була краще. І в 2014 році, вже після Революції Гідності і виборів ми якось сиділи з Іною у дворі, пили чай, а над нами з сусідньої країни полетіли реактивні снаряди на наші війська. В той час почалася зачистка від кордону, тоді в полон попали багато наших хлопців. Їх тоді накрили капітально і вони прийняли рішення здаватися. Ми з Іною завжди були проукраїнськими, розуміли ситуацію, та й нам казали: "дивіться, бо чекає на вас підвал". І ми прийняли остаточне рішення – виїжджати. Наша донька вийшла заміж у Дніпро і ми швиденько зібралися і поїхали, - згадує Ігор.

Ну як зібралися… Вітковським порекомендували нічого з собою не брати. Блокпости вже були і їх попередили, що якщо побачать, що вони виїжджають з вантажем, то на трасі їх просто розстріляють. Такі випадки вже були.
- Ми взяли якусь консервацію, мовляв, їдемо до дітей. Це був липень, ми їхали 20 числа. А 17-го якраз збили Боінг над Донецьком. І ми проскочили, бо усюди було ОБСЄ. Ми казали, що не на Дніпро їдемо, а на Маріуполь – до дітей "туди і назад". І нас випустили. Це насправді був жах…, - каже Інна.

2022 рік: Іди, батя відпочивай!
Отже, вони приїхали в Дніпро, до дітей. Рік прожили у них, а потім знайшли будинок у Новомиколаївці Дніпровського району. Почали грандіозний ремонт, зробили все так, як мріяли, і троянди під вікном…
- Весь цей час, до 24 лютого 2022 року ми, звичайно, слідкували за ситуацією в країні і розуміли, що рано чи пізно щось почнеться. І почалося… Вранці добре було чутно, як обстрілювали аеропорт і Дніпро. Мені в той день треба було на роботу, я працював в охороні. Пішов, відпрацював зміну і сказав, що більше не прийду. Піду на фронт. Там здивувалися, адже мені на той час було вже 57 років. Прийшов з роботи, а Інна каже, що чоловік її сестри вже пішов добровольцем. 26 лютого я поїхав в Дніпро і зрозумів, що можу не попасти в армію – там черги з добровольців були кілометрові! Стільки людей було, що я просто не міг сам собі повірити, що в нас стільки бажаючих добровільно захищати країну. Потім я дізнався, що там були афганці, а я служив в Афганістані, підійшов до офіцера, кажу так, мовляв, і так – хочу на фронт. А він каже: "Скільки вам років? Та…! Іди, батя, відпочивай! Дивись скільки людей, хоч би цим раду дати. Але якщо хочете, то у нас формується 128 ТРО". Я відповів – канєшна хочу. Приїхав я туди, а там ще більше людей. Попав я в роту КДБ – контрдиверсійна боротьба. І буквально відразу ми почали патрулювати місто, - згадує Ігор.
Тривала ця служба десь з півроку потім його роту розформували і Ігор попав в 233 батальйон, другу роту "Вертеп". Спочатку був запорізький напрямок, потім їх перевели знову під Дніпро, переформували і відправили в наступ на Харківщину.
- Визволяли Харківську область, потім закріпилися в Луганській області. Перейшли в оборону. Згодом нас відправили на ротацію, бо сильно наш батальйон побило, вивезли в Київську область. Пройшли перепідготовку, нас багато чому навчили, укомплектували і відправили вже на Донецький напрямок. В халепу, на допомогу. Там дуже потужні бої тоді йшли. Зайняли ми позицію, ще одну, добу там протрималися. Захватили їх БК. Був дуже потужний обстріл, прийшлося хлопців в бліндаж відправити. Я їх туди швидко заштовхував, вже майже всі там були , залишився тільки я і попереду ще один хлопчик. І прямо в бліндаж прилетів протитанковий снаряд, прямо мені під ноги. Потім евакуація… Я не хотів спочатку. Це небезпечно було для хлопців. Я тоді командиром відділення був і розумів, що, як потягнуть, а нас двоє було і в обох поранення ніг, а в мене, ще й рука, то всяке може трапитися з усіма. Короче, зібралося нас рятувати багато хлопців, витягли нас двох. Довезли нас на якійсь пункт, надали першу допомогу. Довго все тривало, ці крики, біль… І вже в Запоріжжі я побачив телефон у медсестри, кажу, будь ласка, можна зателефонувати, бо в мене нічого немає. Дав їй номер, вона подзвонила і повідомила Інні про мене, - так, за словами Ігоря, почався його довгий, півторарічний шлях до одужання.

"Вірю, якщо все у нас вийде, то у нас буде найпотужніша і найгарніша держава"
Інна розповідала про звістку про поранення, про те, що потім побачила без сліз. Але вони все ж таки потекли…
- Це було 12-та ночі. Медсестра мені телефонує і каже: "Я даю трубочку…". А він: "Я в Запоріжжі, приїдь допоможі". І все. Я питаю медсестру – що трапилося?
- Він поранений.
- З ним все нормально, ноги руки цілі?
- Так, так…
Назвала мені адресу лікарні і додала, що його зараз забрали на операцію, після операції передзвонять. Рівно о сьомій ранку дзвінок. Дівчина каже: вашого чоловіка відправили в реанімацію, операція пройшла успішно, приїжджайте. І я поїхала, ще не знаючи реальної ситуації з Ігорем, - згадує Інна.
Вона побачила там чергу жінок, яких до реанімації пускали по одній.
- Дивлюся, побігли за візочком. Та жінка, яка переді мною заходила, втратила свідомість від побаченого. До мене виходять через деякий час і питають: "А ви міцна, з вами все нормально? Ви витримаєте?". Кажу: ну так. Заходжу, він ще не відійшов повністю від наркозу, весь в трубочках, а нижня частина тіла повністю накрита таким куполом. Він відкриває очі, показує мені два пальця і каже – немає. А я нічого не можу зрозуміти. Підійшла до столика чергових медсестер, питаю що з ним? Вони простирадло підіймають, а там… Однієї ноги немає, інша зібрана на спицю шматками. Рука теж вся зібрана шматками на спицю. А я ж йому не можу подати виду, що шокована, кажу – все нормально… Через три дні нас відправили в Дніпро, в 16 лікарню. Я так вдячна , дуже вдячна лікарям 16-ї, що вони його витягли. Вони стільки для нього зробили! Знаєте, я стільки там надивилася за півтори роки, що він там був, що якось почерствіла. От зараз розповідаю вам і в мене перший раз виступили сльози з тих пір… Я там стала сильнішою. І дітей привозили без рук, без ніг. Допомагала там всім. Люди ж були з різних міст, то поки до них хтось приїде! Ми і зараз созвонюємося , хлопці вітають мене зі святами, - каже Інна.

На цьому думала завершити інтерв’ю, і я вже потягнулася виключати диктофон, але ще одне питання все ж таки задала. Підбирала слова, бо стосувалося воно теперішньої ситуації щодо так званого перемир’я, або миру на умовах росії. І спитала прямо – чи варто йти на капітуляцію?
- Знаєте, я виїхав з Луганської області, бо я хотів жити в Україні. Я хочу, щоб тут жили мої діти і онуки. В нас гарна країна. Так, дуже політизована і в ній дуже багато негарних політиків. Але дивіться. Люди вже чотири роки боронять нашу країну. Якщо все у нас вийде, то це буде найпотужніша і найгарніша держава, ніж була раніше. Я вірю в це. Якби я не вірив, я б не пішов в свої роки воювати за Україну. Дійсно, є ще у нас люди, які чекають, так звані "ждуни". А я кажу – не буде з росіянами краще , ніколи не буде! З тим, що ми хочемо і йдемо в Європу, яка нам зараз допомагає і буде допомагати скільки зможе, у нас буде дуже гарна країна. Зараз треба триматися. Так, нам тяжко, але це війна. Ми зможемо. А тим, хто ще чекає, то скажу, гідного з росіянами не буде. Всі потім підуть на Європу. Деяких залишать тут, щоб споглядачами були, а інші всі підуть воювати. Я просто бачив і знаю їх. Тут буде страх і мрак. Вони будуть красти, насилувати. Це не люди. Які б у нас в країні не були б проблеми, ми у сто разів живемо краще. Для мене Україна – однозначно. Я вірю в Україну!, - твердо каже Ігор.
А Інна додає:
- Для росіян ми завжди були чужі. Завжди. Ми жили в 7 км від російського кордону. У мене по мамі всі родичі в Ростовській області мешкають. І коли до нас гради з міста Гуково летіли , рідна тітка мені телефонує і питає: дєточка, як ви там? "От вас, з Гуково гради літять!", - відповідаю.
А вона мені: "Деточка, це ми б’ємо не по вам, а по амерікосам!". І це мені каже людина, яка працює в школі, дітей навчає! Для них ми завжди будемо чужими і зрадниками. Вірити треба тільки в Україну!
Відомо в GoogleNews
Дізнавайся новини Дніпра першим
Підписатись
Війна
Дніпропетровщина 12 березня пережила понад 50 атак: постраждали люди
Чт 12.03.2026, 18:42
Війна На Дніпропетровщині облаштували 42 км дороги антидроновою сіткою (ВІДЕО)
Чт 12.03.2026, 17:50
Війна Понад 10 разів ворог атакував два райони області артилерією та безпілотниками: двоє людей дістали поранень
Чт 12.03.2026, 07:13
Війна Є загибла та постраждалий: окупанти 11 березня понад 50 разів атакували три райони Дніпропетровщини
Ср 11.03.2026, 18:46
Війна Вночі 11 березня ворог атакував два райони Дніпропетровщини: працювала ППО
Ср 11.03.2026, 07:42
Інтерв’ю Check-up для українців: як працює у Дніпрі програма "Скринінг здоров’я 40+"
Чт 12.03.2026, 10:00
Актуально Паніка навколо декрету: що насправді передбачає проєкт нового Трудового кодексу
Вт 10.03.2026, 12:00
Актуально "Ми виходимо на тендери, як усі тільки нам важче”: як у Дніпрі працює підприємство УТОС
Пн 09.03.2026, 15:00
Інтерв’ю Відомого свого часу в спортивних колах мешканця Дніпра посадили в росії на 12 років: як про нього згадують його дніпровські вихованці
Пн 09.03.2026, 12:47
Актуально Що насправді означає 8 березня: як виник цей день і чому його не варто зводити до дня жіночності
Нд 08.03.2026, 11:45
Інтерв’ю Круїз, що перетворився на пастку: туристка з Дніпра не може повернутися додому через ескалацію на Близькому Сході
Сб 07.03.2026, 10:00
Актуально Свято відходить, але квіти будуть: чи збираються дніпряни відзначати жіночий день та чи не збанкрутують на квітах цього року
Чт 05.03.2026, 10:00
Руслан Кухарчук
Журналіст, медіа-менеджер, громадський діяч, проповідник
Страта на Балі та "сповідь" перед смертю: чому українські силовики мовчать про вбивство Ігоря Комарова?
Микола Лукашук
Голова Дніпропетровської обласної ради
Уряд схвалив і направив до парламенту законопроєкт про корпоратизацію "СхідГЗК". Чи підлягає підприємство приватизації?
Віталій Портников
Український журналіст, публіцист, письменник, телеведучий
Як війна з Іраном переплітається з фронтом в Україні
Олена Тонконог
Головна редакторка "Відомо"
Як операція США та Ізраїлю проти Ірану змінює глобальний баланс
Віктор Шлінчак
Голова правління Інституту світової політики
Конкуренція зі США виходить на новий виток. Пекін починає говорити
Вадим Денисенко
Політолог, медіаменеджер
Переговори в Женеві завершилися тим, що сторони домовилися домовлятися
Зеленський Володимир Олександрович
Президент України
Кісєль Юрій Григорович
Народний депутат Верховної Ради IX скликання (Слуга народу)
Корявченков Юрій Валерійович
Народний депутат Верховної Ради IX скликання (Слуга народу)
Герман Денис Вадимович
Народний депутат України IX скликання. Член Комітету Верховної Ради з питань бюджету, голова підкомітету з питань сучасних інформаційних технологій та інновацій у бюджетному процесі