За ніч вирішив, що хочу служити саме в 25-й бригаді: історія успішного менеджера і боксера, який пішов захищати країну

На війні вчорашні цивільні хлопці, які ніколи не тримали зброї в руках, досить швидко стають досвідченими ветеранами. Звісно, якщо не "ламаються" після перших обстрілів та втрат і якщо мають свою особисту сильну мотивацію. Про це писав сто років тому у своєму знаменитому романі "На Західному фронті без змін" Еріх Марія Ремарк. І на жаль саме це сьогодні підтверджують наші українські захисники.

Артем Формальов – один з таких ветеранів, який у лавах легендарної 25-ї окремої повітрянодесантної бригади за короткий строк пройшов шлях від необстріляного новобранця до досвідченого воїна. А ще він вижив там, де здавалося б неможливо вижити. Про його фронтові пригоди, важке поранення, складну реабілітацію та повернення до цивільного життя можна зняти напружену військову драму. Не всі цивільні можуть повірити в його неймовірну історію, в те, що людський організм здатен винести такі травми і навантаження.

Проте військові знають, що на війні трапляються і не такі дива. Сам Артем вірить, що його береже Бог, а ще каже, що має якийсь внутрішній барометр, який попереджає його про серйозні загрозі і навпаки підказує, коли для тривоги не має підстави.

Артем народився і виріс у Кам’янському на Дніпропетровщині. Тут закінчив школу і хіміко-технологічний технікум. Згодом ще вивчився і на бухгалтера оскільки завжди мав аналітичний склад розуму і добре рахував. Нові навички стали у пригоді, після того, як Артем зайнявся бізнесом. А ще він з самого дитинства мав хист до спорту і з 12 років почав серйозно займатись боксом у місцевому боксерському клубі "РИНГ".

- Я довго обирав вид спорту яким хотів би займатись. Ніяк не міг визначитись, що мені більше до вподоби. Але з рештою зупинився саме на боксі. Річ у тім, що мій тренер Ігор Євгенович Урбе свого часу навчався з моїм батьком і вони товаришували з дитинства. Якось він прийшов до нас у гості і переконав мене прийти до нього тренуватись. І саме на свій 12-й день народження я прийшов на перше тренування. Мені сподобалось і на протязі наступних п’яти років я досить активно займався боксом.

Артем мав певні успіхи у боксі: став чемпіоном Дніпропетровської області, виграв кілька турнірів. Надалі, коли навчався у технікумі, грав за цей навчальний заклад у футбол, баскетбол та теніс. Згодом, коли знадобились гроші на лікування бабусі, Артем навіть взяв участь у змаганнях Ліги кулачних боїв Lucky Punch. Вдало все складалося у хлопця і в професійному плані. Він "знайшов себе" у м’ясній промисловості, досконало вивчивши всі нюанси роботи в цій сфері. Працював на керівних посадах в кількох компаніях і мав свій особистий підхід до роботи.

- Якщо я кудись йшов на керівну посаду, то все одно намагався кілька змін спочатку відпрацювати простим робочим або вантажником. Працював на рівні з усіма працівниками і водночас дивився який колектив, хто чого вартий, які є особливості в роботі підприємства, про які з кабінету ніколи не дізнаєшся. А потім мене офіційно представляли колективу вже як керівника. Цікаво було дивитись на реакцію людей, коли вони дізнавалися, що Тьома, який тут вантажником був, виявляється їх керівник.

Коли почалась повномасштабна війна Артем одразу прийняв рішення стати на захист України. Разом з друзями-спортсменами він шукав куди можна "пристроїтись". Проте виявилось, що без армійського досвіду зробити це не просто.

-24 лютого всі були дуже вмотивовані і об’єднані однією метою – зупинити ворога, не пустити росіян до своїх рідних домівок. Ми з хлопцями намагались потрапити до ТРО, або ще кудись. Записались у шість різних списків. Нам сказали: "Чекайте, ми вам передзвонимо". Поки чекали, намагалися бути максимально корисними. У декого з хлопців нашої компанії були автівки, то ми в них завантажувались і їхали за місто будувати блокпости. Виготовляли "коктейлі Молотова" і також розвозили по блокпостах.

Але 6 березня, я зрозумів, що ніхто нам не буде телефонувати, бо оскільки нікого з нас не було жодного армійського досвіду, і тому треба думати як ще можна потрапити до війська. Я тоді побачив відео в інтернеті з "кадирівцями" які нахвалялись, що скоро захоплять всю Україну і будуть тут панувати… Там і інші слова були в адресу наших жінок, але я повторювати їх не буду. А у мене був досвід "спілкування" з ними, і я їх ніколи не боявся.

Свого часу ми пару раз з хлопцями їздили працювати в росію. І оскільки ми всі спортсмени, а в мене ще й був досвід бійок на вулиці, то ми завжди чеченців ставили на місце. Робили це коректно але переконливо. Тобто ми знали як відстояти свою честь, як себе поставити, щоб нас поважали і з нами рахувалися. Це відео з "кадирівцями" перемкнуло мене як якийсь тумблер. Я був обурений і злий, тож остаточно вирішив піти до армії і бажано до якогось дійсно бойового підрозділу.

Артем, розказуючи про себе, просив обов’язково згадати одного свого знайомого, який зіграв в його житті велику роль і якого він вважає справжнім героєм.

-Незадовго до війни до нас у будинок переїхала сім’я: чоловік з жінкою і двоє дівчат. Ми майже з ними не спілкувались і близько познайомились саме 6 березня, коли приводили у порядок бомбосховище у нашому будинку. Чоловіка звали Микола Оприск, а його дружину Анна. Він буз з Львівської області, а вона з Донеччини. Вони познайомились, коли Микола брав участь у АТО. Одружилися, Микола удочерив дівчат Анни. Вони переїхали до Кам’янського і оселилися як раз навпроти мене.

Ми добре поспілкувалися, поки виносили різний мотлох з бомбосховища, потім трохи випили вина, добре так потоваришували і пішли кожен до себе додом у спати. А зранку і він, і я пішли до військкомату. В той час таких як я, без будь-якого армійського досвіду, до армії не брали. Але мені хлопці підказали, що треба звертатись безпосередньо до військкома або когось з його заступників, казати, що я професійний спортсмен, що фізично загартований і маю бажання служити.

Я так і зробив. За ніч вирішив, що хочу служити саме в 25-й бригаді. По-перше, це бригада з нашої області, а по-друге, був впевнений, що саме в цій бригаді я зможу максимально себе проявити, бо це дійсно була бойова частина. Дочекався, коли вийшов військовий з серйозними зірочками на погоні і одразу до нього: "Так і так, військового досвіду не маю, але спортсмен, боксер, вигравав змагання, фізично загартований, маю гарний зір - у тирі "б’ю в десятку", маю бажанні бити ворогів, хочу служити у 25-й бригаді". Він відповідає: "Добре. Беремо, будеш снайпером". Мені дали два дні, щоб влаштувати всі свої діла і попередили, що відправлять одразу в Донецьку область. Я був цьому тільки радий, бо не хотів відсиджуватись десь у тилу. Хотів швидко опанувати військову справу і одразу почати бити ворога", - сказав воїн.

Коли через два дні, 9 березня, Артем прийшов на збірний пункт для відправки у частину, то виявилось, що з ним в одній команді було ще двоє гарних його знайомих, які вже мали армійський досвід, а також і його сусід Микола Оприск. Це дуже порадувало Артема і він всіх їх умовив йти разом служити до 25-ї повітрянодесантної бригади.

Проте, як виявилось, у 25-й бригаді на той час брали тільки бійців, які мали реальний бойовий досвід. І тут саме Микола Оприск зіграв ключову роль у тому, що Артем таки попав до славетних січеславських десантників. Коли під час перемовин працівників військкомату і представників бригади з’ясувалося, що серед новоприбулих є такий досвідчений артилерист як Микола Оприск, який міг "працювати" практично з усіма артсистемами, то у бригаді дали згоду взяти разом з ним всіх, хто був у автобусі, у тому числі і Артема.

Миколу і тих, хто вже раніше брав участь у АТО, вже на другий день відправили на передову. А новобранців почали у прискореному режимі навчати військовій справі. Артем вирішив навчатися на помічника гранатометника і намагався якнайшвидше опанувати вміння користуватися цією зброєю. Вже через чотири дні, відділення, в якому був Артем мали відправити на фронт в Донецьку область. Проте спочатку хлопцям доручили охороняти склад у тилу. Цей проміжок часу Артем намагався максимально використати для вдосконалення військових навичок. А через тиждень, відділення Артема відправили в Донецьку область.

- 9 березня я прийшов до військкомату, а через 10 днів, 19 березня, був вже в Донецькій області. Перший "вихід" у мене був в Верхньоторецькому. В день, коли ми туди прибули, у другого батальйону нашої бригади були дуже важкі втрати. На позиціях залишилися лише два хлопці, які їх і втримали. Це взагалі легендарні титани. В тому бою один з них 39 орків "поклав", а інший – 41-го.

Пізніше я дізнався, що в цій команді був і мій сусід Микола Оприск. Коли вже десь на двадцятий день ми бігали по окопах у Донецькій області до мене змогла додзвонитися дружина Миколи і сказала, що сьогодні як раз дев’ять днів після цього смерті. Він став першим з моїх знайомих, хто загинув на цій війні. Його дружина мені розповіла, що коли його ховали, то у нього всі руки були у мазуті і синцях. Можна тільки уявити як швидко вони заряджали гармату і стріляли, щоб зупинити наступ росіян… Вони тримались до останнього… Микола завжди залишиться для мене справжнім героєм. (Головний сержант, командир гармати 3-ї самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи в/ч А1126 Микола Оприск Указом Президента України від 15 квітня 2022 року №242/2022 нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно) – прим. редакції)

Дружина Миколи і його діти молилися за мене весь цей час поки я був у Донецькій області, щоб я повернувся назад, бо вони не дочекалися свого батька і чоловіка… Такі моменти мене дуже змінюють… Або мотивують більш наполегливо працювати далі, або змушують змінювати напрямок своєї діяльності. Але в якусь кращу сторону. А ще мене дуже умотивував приклад тих двох хлопців, які такі втримали позицію. Мені тоді дуже хотілося познайомитись з ними.

Перший свій бій Артем пам’ятає до найдрібніших подробиць. Його з іншими новобранцями відправили зайняти позиції біля мосту через річку Кривий Торець, яка ділить місто навпіл. На самому мості були встановлені протитанкові міни і Артем з побратимами, якщо окупанти намагатимуться зняти ці міни, повинні були завади їм це зробити. Команду розділили на дві групи по 5 бійців, які зайняли позиції по обидві сторони дороги. Оскільки у частині міста, яку вже зайняли на той час російські військові, було два пагорби, то окупанти мали можливість обстрілювати позиції десантників з усіх можливих засобів ураження.

- Перший бій дуже сильно змінює людей. Я був свідками як вмотивовані, фізично підготовлені хлопці, які рвались бити ворога мінялись просто на очах. Ми на початку війни здружились з одним хлопцем, він першим визвався добровольцем піти на позиції, замінити поранених бійців. А коли повернувся через два дні – це був зовсім інший чоловік. Він повністю "потух", він боявся повертатись туди. І коли я бачив такі приклади, то розумів, що щось подібне може статися і зі мною. Але я вірив, що зможу не "зламатися". Коли росіяни по нам почали гасити з усього що тільки можна, було страшно, але паніки і розгубленості не було. Я почав на слух орієнтуватись куди прилітає і пробувати спрогнозувати, куди може бути наступне влучання.

На жаль на всю команду була лише одна рація, тому група Артема залишилася без зв’язку. Хлопцям доводилось ховатись від ворожого вогню в одному з будинків, не маючи змоги навіть візуально подати якісь сигнали іншій групі, що вони зміни місцеперебування. Згодом бій спалахнув вже в тилу і стало зрозуміло що позиції можуть опинитись в оточенні. Артем з побратимами чув звук машини на дорозі, але вони не знали, що то за машина.

- Я логічно припустив, що це була наша машина, яка забрали другу п’ятірку на чолі з офіцером. Не маючи зв’язку з нами, вони не змогли нас попередити, що йде евакуація. Тобто ми залишись самі, фактично у кільці. І я почав мотивувати хлопців, що нам потрібно вибиратись самим, щоб не потрапити в повне оточення. Мені важко було їх переконати, бо всі вони раніше служили, були в АТО і знали, що покидати позиції без наказу не можна. А я, оскільки ще пару тижнів тому був сугубо цивільною людиною, вважав, що нам потрібно діяти по ситуації і відходити без наказу. Згодом я їх таки переконав і ми почали вибиратись до своїх.

Група виходила через район, де були розташовані приватні будинки. Бійців почав обстрілювати снайпер, а потім долучилася і ворожа артилерія, вогонь якої ймовірно також коригував снайпер.

- Ми вибігаємо з одного будинку. Перебігаємо до іншого. І тут же в будинок де ми тільки що були прилітає снаряд. Біжимо далі. І знову влучання у будинок, у якому ми тільки що були. І так вони "знесли" три будинки підряд. Мені спало на думку, що вони можуть прорахувати наш маршрут пересування і вдарити на випередження в будинок в який ми плануємо забігти. Я запропонував хлопцям перебігти поле і там вже шукати укриття на іншій вулиці, яка прикрита пагорбом. Тобто нас там не було б видно. Але для цього потрібно було пробігти десь 50 метрів по відкритій місцевості. І ми рвонули... Бігли, падали, знову бігли. Може ми момент такий вдалий вибрали, або нам просто повезло, але всі добігли цілими.

Снайпер по нам не стріляв в цей час, а артилерія "сипала", але далеко. Ми вийшли на околиці Верхньоторецького і розташувались там у двоповерховому будинку. Я піднявся на другий поверх, щоб зрозуміти – де ми знаходимся і що відбувається навколо. Бачу як з посадки вилітає наша БМП з десантом на броні і починає "насипати" з гармати по блокпосту, який стояв біля насипу залізниці.

Коли ми заїжджали на свою позицію, цей блокпост був ще наш, а зараз, як я зрозумів, його захопили росіяни. Наша "беха" відстрілялась і починає відповзати. І тут я бачу як з кущів біля блокпосту виповзає п…дор і починає цілити з гранатомета по нашій БМП. Беха від'їжджає за посадку, туди слідом за нею прилітає заряд з гранатомета і я бачу як над деревами підіймається чорний дим.

Я це бачу і в мене починають тексти сльози, бо я розумію, що там загинуло ціле відділення, яке сиділо на "броні" і сама машина також горить. Потім помічаю, що з посадки наші хлопці починають біти по блокпосту. Тобто розумію, що не всі, напевне, загинули. А з блокпосту починають бити по ним.

Тут з посадки підіймається наш хлопець і десь метрів 150 біжить до блокпосту по відкритому полі. З блокпосту вилазить п…ар і починає стріляти по ньому. Той на бігу падає на спину, лежачи починає стріляти і "кладе" цього росіянина. Вилазить другий, він і його лежачи "кладе". Вскакує, біжить далі, захоплює блокпост і починає далі "продавлювати" перший будинок на тій вулиці. Помічаю, що через поле до блокпосту біжить ще один наш хлопець.

Я прикидаю диспозицію і розумію, що є можливість по краю домів війти до цього блокпосту і допомогти його тримати хлопцям. Але була висока вірогідність, що нас наші можуть прийняти за росіян, бо ми виходимо з їхньої сторони, і вдарити по нам. А в тій плутанині були випадки, коли свої своїх "гасили". І ми про ті випадки чули.

Але інших варіантів я не бачив. Запропонував цю ідею побратимам, вони зі мною погодились, але сказали, що треба, щоб йшов спочатку хтось один. Бо якщо ми підемо групою, то нас точно "покладуть". Оскільки ніхто не виказав бажання ризикнути, то оскільки ідея була моя, то я вирішив піти сам. Була серйозна небезпека, що мене одразу "загасять" свої. Але у мене з дитинства є якась "чуйка", яка попереджала мене про серйозну небезпеку. Завдяки їй, я як мінімум тричі уникав серйозних неприємностей. А зараз я тривоги не відчував і був впевнений, що в мене все вийде. Ховаючись, я пробрався якомога ближче до блокпосту.

А коли до нього залишилось десь 50 метрів по відкритій місцевості, я вирішив якось означити себе голосом, щоб вони зрозуміли, що я свій. І почав вигукувати всі слова на літеру "п" які тільки знав: піхва, пахва, полуниця, паляниця. Хлопці почули мене, підняли руку, щоб було видно на ній синій скотч і дають знаки, щоб я підтягувався до них. Я перебігаю до блокпосту і як ви думаєте кого я там бачу? Цих двох легендарних хлопців, які останніми втримали позицію, поклавши разом купу росіян! Коли один з них по рації передавав свої координати і назвав свій позивний - "ПСИХ", у мене просто мурашки по шкірі пішли, від того, що я опинився в одній компанії з такими "тиграми".

Потім підтягнулись і інші мої побратими. А саме головне, що в той день ніхто з наших не загинув. Вціліли навіть ті хлопці які були в БМП, в яку влучив російський гранатометник. Вони буквально за кілька секунд до ураження встигли сплигнути з броні і "висипатись" з машини. Видно в той день Бог нас особливо оберігав. А ще виявилось, що в тому двоповерховому будинку, де ми ховались з побратимами, був покинутий склад боєприпасів і харчів. І нам цих припасів хватило на кілька днів.

Після цього першого бою були інші, коли Бог був не такий добрий до наших хлопців. Артем втрачав побратимів та набував бойового досвіду. На його рахунку заявились знищені окупанти і спалена ворожа техніка. Досить швидко він став справжнім воїном: мужнім, виваженим і досвідченим. Проте зберіг в собі людяність і здатність співпереживати іншим, тим, хто потребує захисту. По можливості серед хаосу боїв і постійних обстрілів він опікувався долею бездомних собак, які ховались серед зруйнованих будинків.

- Я взагалі дуже люблю собак, а на Донеччині їх було дуже багато. Коли мав можливість завжди їх кормив, навіть свою їжу інколи віддавав. Я жартував, що в мене є свій собачий батальйон на Донеччині. І ці собаки, яких я підгодовував, вони вночі краще будь якого тепловізора працювали. Одного разу на чергуванні до мене пришла алабайка, яка нещодавно розродилась. Я її накормив, а вона наступного дня в той самий час принесла мені одне своє цуценя. Цей песик, якого я назвав Танк, з нами жив на позиції неділі дві, а потім при терміновій евакуації, я його ніс за пазухою 10 кілометрів. Нас "крила" арта, нас вночі шукали дрони, а він у мене в спальнику сидів. Потім я переправив його в Дніпро. Можна сказати чудом. Добрі люди допомогли. Зараз він живе на фермі у батьків мого друга.Підріс і став справжнім красенем.

Артем встиг провоювати до свого поранення неповні два місяці. Але за цей час став досвідченим бійцем. Згодом його перевели у взвод швидкого реагування, підрозділ, якому доручати найбільш складні та відповідальні завдання. Під час одного з таких "виходів", 7 травня 2022 року, Артем отримав важке поранення, після якого, без перебільшень, вижив дивом.

Куля калібру 5,45 мала влучити Артему прямо в серце, проте знову його врятував щасливий випадок. За два дні до цього рокового бою Артему подарували нову сумку-бананку, в якій він зберігав документі, павербанк, зарядний пристрій та ще якісь корисні дрібниці. Зазвичай попередню сумку він носив на правій стороні тіла, але цього разу перевісив на ліву. Ворожа куля влучила саме в цю сумку, розторощила зарядний пристрій, відрикошетила від павербанка, змінила напрямок і не влучила в серце. Проте все одно вразила чимало внутрішніх органів.

-Орки сиділи в засаді і поцілили в нашого побратима, який йшов першим. Я поліз подивитись, що з ним, може потрібна допомога. На жаль, його одразу вбили і допомога йому вже була не потрібна. Я хотів забрати в нього рацію і РПГ, виліз з окопу і відчув удар. Впав на одно окопу і розумію, що майже на можу рухатись. Думав, може ребра зламані.

Одразу підготував дві гранати, щоб підірвати себе, якщо росіяни підійдуть ближче, бо в полон потрапляти не збирався. Вирішив, що буду, якщо зможу прикривати відхід наших хлопців. Лежу на спині і бачу що в окоп залітає ворожа граната. І сприймаю все це, як у сповільненій зйомці. Ось вона падає на один бруствер, перелітає на інший, летить вниз, відскакує від стінки окопу і в кінці падає на сходинку у мене буквально перед ногами…. Половина тіла в мене буда прикрита від гранати сходинкою, проте верхня половина тіла опинялась у зоні ураження….

Я потім цю ситуацію з гранатою згадував і моделював багато раз. Оскільки ні піднятись, ні відкотитись я не міг, то зреагував, як зміг. Натягнув на лице шолом. І ще мені пощастило, що це була граната наступального типу РГД-5.А у неї невеликі уламки. Після вибуху відчуваю, що пальці рухаються, що я живий.. Це був напевне ключовий момент для мене. Я сказав собі: "Чого ти лежиш! Підіймайся! Давай, рухайся!" А ще відчуваю, що мене побратим починає відтягувати. І я піднявся.

Мене оглянули і стало зрозуміло, що в мене не просто зламані ребра, а поранення.І таке не слабе поранення. Коли я зняв бронік і мій побратим, який повинен був мені заклеїти рану, її побачив, то його навіть трохи "повело". Тобто виглядало все це не дуже гарно… Далі ми зібрали всі гранати, які в нас були і закидали те місце, звідкіля пролетіла ворожа граната. Орки ховались у високій траві ікущах, і кинувши в мене гранату, фактично "спалились". По її траєкторії побратими вирахували, де вони сидять і "відпрацювали" по тій ділянці. Як зараз пам’ятаю, як всі разом вигукнули "Слава Україні! Смерть п…ам!" і закидали їх гранатами. А після цього наш кулеметник з бруствера викосив цю ділянку ще й з кулемета.

Маю надію, ми їх там всіх поклали. Далі ми домовились, що я, оскільки у мене була дірка в тілі і мені потрібна термінова евакуація, "підриваюсь" першим і біжу через поле. Якщо все нормально, то за мною біжать і інші. Ми побігли, а з того місця звідки ми відходили, виїхав п…дарський танчик і почав по нам працювати. Ми почали від нього ховатись і тут почули, що над нами зависає дрон.

Тоді з дронів ще не було скидів, але він міг навести на нас артилерію. Один з побратимів починає по ньому стріляти і тут ми чуємо в рації незнайомий голос: "Пацани, це наш дрон, не "гасіть" його". Це дійсно був наш дрон і його оператори вказали нам куди треба далі рухатись і так ми вийшли до своїх.

З цим важким пораненням Артем пройшов не менше п’яти кілометрів, доки не опинився серед своїх. На той час він вже ледь міг терпіти біль. Проте знеболювальне йому вкололи лише коли евакуювали в тил. Медики у частині нічим не змогли допомогти пораненому і ніяк не могли зрозуміти, яким дивом він ще тримається на ногах. А першу операцію Артему робили прямо в реанімаційному автомобілі.

- Так сталося, що в цьому автомобілі були три лікарі з Кам’янського і ще один лікар, як я зрозумів головний у них, був з Дніпра. Коли вони дізнались, що я також з Кам’янського і спортсмен, то заспокоїли, що зараз зроблять операцію і я вже скоро зможу займатись спортом. Я їм повірив. Мені дали наркоз і після цього я "відрубився". Я не знаю, як вони в тих умовах у дорозі робили операцію, але вони фактично врятували мені життя. Я дуже хотів би зустрітись з цими людьми, подякувати їм і потиснути руку…

Прийшов до тями, коли мене вже перевантажували в інший автомобіль, який віз поранених у Дніпро. Подивився на себе і бачу що в мене все тіло порізане і знову зашите. А головне - я не рухатись. А ще мене одразу попереджають, що наступні десять днів мені не можна ні їсти, ні пити. І тільки тут я усвідомив - в якому я стані і що можу не "викарабкатись"… Я якось одразу з цим змирився. На той час я вже багато смертей бачив і був готовий і до своєї. Але доля, або Бог подарував мені зустріч з маленькою дівчиною, яка фактично втримала мене на цьому світі. Крім мене в автомобілі було ще кілька поранених, але вони були "ходячими".

Ми зупинились в селі Дмітровка. Родина місцевих жителів: чоловік, жінка і їх донька, зупиняли тут евакуаційні автомобілі, щоб чимось допомогти пораненим: одежею, їжею, або засобами гігієни. У поранених же нічого цього не має. В чому забрали, в тому й везуть. Коли зупинили нашу машину, то хлопці вийшли, а я звісно лежу весь замотаний у фользі. І ця дівчинка, вся така світла і позитивна, залізла до мене в машину і питає: "Дядя, а чому ви не виходите?" Я відповідаю, що не можу встати і не знаю, чи взагалі колись встану. А вона мені каже: "Не хвилюйтесь! Ви обов’язково поправитесь. Ось вам цукерки. З’їжте їх і все буде добре". Я їй подякував і пояснюю, що мені зараз не можна ні їсти, ні пити, тому я не знаю, коли їх можу скуштувати. І взагалі, можливо вже ніколи не зможу їх з’їсти.

А вона мені каже: "Я залишу вам ці цукерки тут. Ви обов’язково одужаєте і з’їсте ці цукерки, коли зможете". І обіймає мене… Так по доброму, так тепло, так щиро… У мене сльози з очей потекли… Вона мене фактично повернула до життя. У мене з’явилась віра в те що я дійсно одужаю. Потім мене пару місяців лежачого передавали з одного лікувального закладу в інший. Тільки у Хмельнику я почав ставати на ноги. І весь цей час у мене був великий пакет, в якому поступово накопичилося багато якихось речей. Коли я нарешті вже зміг підійматись і пересуватись сам, то вирішив розібрати цей пакет. І на його дні я знайшов цей пакетик з цукерками. Я сидів, дивився на нього і плакав.

Я усвідомив, що ця дівчинка була права. Я зміг піднятись на ноги. Не можу передати з яким задоволенням з якими емоціями я їв ті цукерки. А ще я дуже хотів якомога швидше повернутись після поранення до своїх побратимів, щоб разом з ними зустріти Перемогу.

Попри три складні операції і невтішні прогнози лікарів, Артем не збирався здаватись. Ще під час лікування в госпіталі почав самостійно тренуватись, щоб відновити фізичну форму. Потім був складний і тривалий процес реабілітації, після якої Артем повернувся у рідну частину у грудні 2022 року.

Як жартує хлопець, для того, щоб його, інваліда другої групи, визнали придатним до служби, він дав хабаря у вигляді двох пляшок віскі. Через стан здоров’я Артема вивели поза штат (виведення поза штат у ЗСУ означає, що військовослужбовець тимчасово не виконує службові обов'язки за своєю посадою, але залишається в штаті військової частини, - прим. автора).

Розуміючи, що наразі він не може повернутись у штурмовики, чоловік шукав сферу діяльності, в якій міг би бути достатньо ефективний. На той час Артем вже отримав нагороду від президента Володимира Зеленського і звання молодшого сержанта, тож з огляду на це розглядалася можливість , щоб він очолив новий взвод БпЛА, який формувався в структурі бригади. Проте оскільки вирішення цього питання затримувалось через деякі причини, то Артем перевівся у взвод охорони до зенітно-ракетної частини.

Служба в тилу виявилась не менш небезпечної ніж на фронті. Ворог постійно полював на наші зенітні комплекси, які захищали українське небо. Тож Артему довелось неодноразово побувати під ворожими обстрілами і у складі вогневих груп відбивати повітряні атаки окупантів. Проте наслідки важкого поранення зрештою змусили його на початку листопада 2024 року звільнитись зі служби за станом здоров’я.

Зараз Артем Формальов вступив до Дніпровського державного університету внутрішніх справ, бере активну участь у ветеранському русі і роботі ветеранських хабів та продовжує займатись спортом. Нещодавно він взяв участь у Всеукраїнських змаганнях "Звитяга Нескорених", а в майбутньому мріє взяти участь у міжнародних спортивних змаганнях "Ігри нескорених" (Invictus Games), засновником яких є принц Гаррі. І напевне колись він досягне цієї мети. Бо не вміє здаватись.

Саме завдяки спорту я зміг повернутись до життя. Я був повністю лежачий і думав, що вже ніколи не зможу знову ходити. Але змусив себе піднятись і займатись. Я майже завжди тренуюсь сам. Мене ніхто не примушував і наразі не примушує. Кожне нове досягнення, і не тільки спортивне, щось в мені змінює. Я не скажу що зараз тренуюсь повноцінно, але намагаюсь займатись коли є така можливість і час. Головне, я знаю для чого це роблю.