Нестані Мехатішвілі: "Ми ще не бачимо справжніх наслідків війни для дітей"

Про те, які травми війни залишаються "за кадром", чому ми ще не усвідомили їхній масштаб і що з цим робити вже зараз, кореспондентка "Відомо" поговорила з Нестані Мехатішвілі, директоркою Психоневрологічного центру реабілітації дітей з тяжкими ураженнями мовлення і центральної нервової системи.

Коли говорять про наслідки війни, найчастіше згадують фізичні поранення. Які психологічні травми залишаються невидимими для суспільства?

- Найбільш невидимими є ті травми, що не мають яскравого зовнішнього прояву. Це постійна тривога, внутрішнє напруження, порушення сну, регрес у розвитку, проблеми з мовленням, увагою, пам’яттю. Часто це виглядає не як хвороба, а як "дивна поведінка" або "важкий характер".

У дітей ці стани маскуються під вікові особливості: хтось стає замкненим, хтось - агресивним, хтось ніби відключається від реальності. Суспільство звикає до цього і сприймає як норму воєнного часу. Але саме в цьому і небезпека: ми перестаємо бачити проблему там, де вона вже є.

Чи можемо ми сьогодні оцінити реальний масштаб психічних травм у дітей?

- Те, що ми бачимо зараз, лише верхівка айсберга. Частина дітей ще тримається за рахунок адаптаційних механізмів. Дитяча психіка дуже гнучка, вона вміє "заморожувати" переживання, щоб вижити тут і тепер. Але ці переживання нікуди не зникають.

Через кілька років, коли небезпека нібито мине або зміниться формат життя, ці травми можуть почати проявлятися. У вигляді тривожних розладів, депресії, проблем із соціалізацією, навчанням, мовленням. Саме тому ми говоримо: справжній масштаб наслідків війни для дітей ми ще не бачимо.

Які наслідки війни ми ще не усвідомили ані як батьки, ані як держава?

- Ми недооцінюємо вплив тривалого стресу на розвиток центральної нервової системи дитини. Діти ростуть у середовищі постійної небезпеки: сирени, новини про загибель, тривога дорослих, нестабільність. Це формує іншу базову картину світу. Небезпечну та непередбачувану.

Ми ще не до кінця усвідомили, що це може вплинути на ціле покоління. На здатність довіряти, будувати стосунки, планувати майбутнє. І це вже не лише медичне, а й суспільне питання.

Наскільки психічний стан батьків впливає на здатність дитини впоратися з травмою?

- Вплив батьківського стану є ключовим. Дитина не живе у вакуумі, вона постійно зчитує емоції дорослого. Якщо поруч тривожний, виснажений, наляканий батько або мати, дитина не може відчути безпеку, навіть якщо зовні все спокійно.

Ми часто бачимо ситуації, коли робота лише з дитиною не дає результату, поки не починається робота з родиною. Психічне здоров’я дитини і дорослого - це єдина система.

Чи можна сказати, що деякі дитячі травми - це непропрацьовані травми дорослих?

- Так, і це дуже складна тема. Часто дитина починає "говорити симптомом" те, що дорослий не може проговорити словами. Це не звинувачення у бік батьків - війна травмує всіх. Але якщо дорослий не визнає власний біль, він мимоволі передає його дитині.

Тому ми завжди говоримо: допомагаючи дитині, ми допомагаємо всій родині. І навпаки.

Які помилки дорослі найчастіше роблять, намагаючись захистити дитину?

- Найпоширеніша помилка - замовчування. Фрази на кшталт "не думай про це", "ти ще маленький", "все буде добре" не заспокоюють, а лише залишають дитину наодинці зі страхом.

Інша крайність - перевантаження інформацією, коли дитина постійно чує новини, розмови про втрати, бачить емоційні реакції дорослих. Захист - це не мовчання і не потік страху, а чесна, спокійна присутність поруч.

Чи готова система дитячої психіатрії до викликів війни?

- Система працює на межі своїх можливостей. Є віддані фахівці, є розуміння проблеми, але ресурсів недостатньо. Кількість дітей, які потребують допомоги, зростає швидше, ніж можливості системи.

Нам потрібні не лише лікарні, а й розвинена мережа реабілітаційних центрів, міждисциплінарні команди, довгострокові програми підтримки.

Яких фахівців сьогодні бракує найбільше?

- Дитячих психіатрів, психотерапевтів, нейропсихологів, логопедів, реабілітологів. Особливо тих, хто працює з комплексними порушеннями, коли травма війни накладається на вже наявні проблеми розвитку.

Що держава і громади мають почати робити вже зараз?

- Інвестувати в психічне здоров’я дітей системно і довгостроково. Працювати не лише з наслідками, а й з профілактикою. Підтримувати родини, школи, громади. Це значно дешевше і ефективніше, ніж потім лікувати важкі розлади у дорослому віці.

Чому батьки бояться звертатися до психіатра або психоневролога?

- Через страх стигми, "ярликів", страх майбутніх обмежень. Але сучасна дитяча психіатрія - це не про ізоляцію, а про підтримку і розвиток. Раннє звернення дає шанс мінімізувати наслідки і допомогти дитині адаптуватися.

Як змінити сприйняття психічного здоров’я дітей?

- Насамперед через відкриті й чесні розмови. Коли психічне здоров’я перестає бути табуйованою темою і про нього говорять так само спокійно, як про фізичне, страх поступово зникає. Велику роль тут відіграє освіта. Для батьків, для педагогів і для самих дітей.

Дуже важливий і приклад: коли батьки не соромляться звертатися по допомогу, коли лікарі, психологи, медіа говорять про це відповідально і без драматизації, суспільство починає сприймати психічне здоров’я як нормальну складову турботи про дитину, а не як щось ганебне чи небезпечне.

Чи трапляється, що допомога приходить надто пізно?

- Так, на жаль, такі випадки трапляються. І це завжди дуже важко і для фахівців, і для родини. Коли симптоми ігнорувалися роками, травма встигає закріпитися, а порушення стають складнішими.

Але навіть тоді ми не говоримо про безнадію. Ми боремося за якість життя дитини, за її здатність адаптуватися, вчитися, спілкуватися. Просто шлях у таких випадках довший, потребує більше часу, ресурсів і терпіння.

Які виклики для країни можуть проявитися через 10-15 років?

- Якщо не приділяти достатньої уваги дитячим психічним травмам сьогодні, через 10-15 років ми можемо зіткнутися зі зростанням кількості дорослих із тривожними й депресивними розладами, труднощами соціальної адаптації, проблемами у побудові стосунків, підвищеним рівнем агресії.

Це вже буде не окрема медична проблема, а виклик для всієї країни. Для системи освіти, соціальної сфери, ринку праці. Саме тому так важливо діяти зараз, поки ці процеси ще можна скоригувати.

Що для вас сьогодні найбільший страх, як для лікарки і як для людини?

- Найбільший страх - втратити час. Час, коли ще можна допомогти м’яко, без тяжких втручань, коли дитина ще має всі ресурси для відновлення.

Коли час згаяно, допомога все одно можлива, але вона стає значно складнішою. Тому так важливо не чекати, не відкладати і не сподіватися, що "само мине".

Який головний меседж ви хотіли б донести до батьків?

- Не бійтеся звертатися по допомогу. У цьому немає нічого соромного або страшного. Піклування про психічне здоров’я дитини - це такий самий прояв любові й відповідальності, як лікування фізичної хвороби.

Чим раніше ви звернетеся до фахівця, тим більше шансів допомогти дитині без серйозних наслідків у майбутньому.

І попри все, яку надію ви бачите в дітях?

- Діти мають надзвичайний потенціал до відновлення. За умови підтримки, відчуття безпеки й прийняття вони здатні пережити навіть дуже складний досвід. Дитяча психіка гнучка, вона вміє відновлюватися і рости, якщо поруч є уважні, стабільні дорослі.

Але важливо розуміти: жодна реабілітація дитини не буде повноцінною, якщо паралельно не відновлюється психоемоційний стан батьків. Діти надзвичайно чутливі до внутрішнього стану дорослих і часто віддзеркалюють їхню тривогу, виснаження чи непрожитий біль. Тому робота з психотерапевтами потрібна не лише дітям, а й батькам, як умова створення для дитини безпечного середовища.

Наше завдання бути відповідальними дорослими, уважними до себе і до дітей, щоб не залишати їх наодинці з війною, страхами та болем.