Після поранення на фронті мене накрило і тепер штурмую життя: історія "Титана" з Дніпропетровщини Станіслава Ралдугіна

В.о. директора КЗ "Ветеранський простір "ТИТАНИ" Дніпропетровської обласної ради Станіслав Ралдугін після поранення на фронті є амбасадором проєкту #ТитаниUA. Родом він з міста Самар. Його шлях – це не лише про боротьбу на фронті, а й про відновлення та боротьбу за життя після отриманих поранень. Від самого початку повномасштабного вторгнення він вступив до лав Збройних Сил України, не вагаючись, та пройшов через численні випробування, які змінили його погляд на життя. Про свій бойовий шлях він розповів кореспонденту "Відомо".

- Станіслав, розкажіть трохи про себе. Чим Ви займались до служби у війську?

- До служби я був найманим працівником, менеджером з продажу. Змінював роботи періодично з різних причин. Але з початку війни в 2014 році я намагався піти служити ще тоді в АТО, тому що мій батько один із перших пішов туди. І тоді, ще в військкоматі, мені декілька разів відмовляли, аргументуючи це тим, що моя військова облікова спеціальність не та, що немає вищої освіти, або ще у мене була маленька дитина. І мені постійно це говорили, я зневірився в якийсь момент і почав займатися тактичною підготовкою. Я почав сам тренуватися за допомогою інструкторів, а потім мене запросили до інструкторської групи і я сам став інструктором. Я інструктор з бойової підготовки та з тактичної медицини.

- Наскільки відомо, ви долучились до війська 25 лютого 2022 року. Як це сталося?

- Я займвася підготовкою і почав волонтерську діяльність. Ми возили на "нуль" до хлопців гуманітарну допомогу, тоді ми доставляли це на чому могли — і на "Жигулях", і на власних автівках. Забивали все, що тільки можна було. Але коли 24 лютого 2022 року агресор вирішив показати повністю все, на що він здатен, у мене не було іншої думки в голові, окрім як йти воювати. Я відправив свою дружину до Польщі, а сам пішов до військкомату.

- Ви отримали поранення під час виконання бойового завдання?

- Це був вихід в Запорізькій області, район населеного пункту Залізничне, між Оріховим і Гуляй Полем. Це місце досі можна побачити на карті Deepstate, воно виділене таким зубчиком. Позиція була дуже незручна, тому що всі, хто перебував на тій позиції, розташовувалися півколом. Вона була трохи внизу, добре прострілювана, але її потрібно було тримати як спостережний пункт. Вона була важлива для того, щоб контролювати сусідню посадку, через яку можна було зайти в фланг нашим військам.

Тому ми вперше вийшли на цю позицію, до того ми були трохи далі. Вийшли ми дуже рано вранці, весь день окопувалися, тому що копати там було важко. Десь о п’ятій вечора я ліг спати. Прокинувся, мені потрібно було зробити доповідь. Я був старшим на тій позиції і мав доповісти, що все в порядку. Інший черговий мене не розбудив, я вскочив, подумавши, що ми не доповіли. Зробив доповідь, але зв’язок був дуже поганий. Коли я повернувся, захотів перекусити, знайшов консерву. Там був бліндаж, а до нього дві невеликі гілки, трохи накопані окопи. Між ними був перехід по верху, і мені доводилося переходити з одного бліндажу в інший по верху. Коли я почав спускатися вниз в окоп, ворог знаходився з правої сторони, і я почув постріл з танка. Він був дуже близько, тому я не мав жодної секунди на реакцію.

Почув вибух, після якого потемнішало в очах. Мене кинуло на окоп, і я відчув слабкість у руці. В мене випала ложка, яку я тримав пораненою рукою. Я побачив кров, переді мною був мій побратим. Я підняв очі і крикнув: "Турнікет!". Наклав собі турнікет, у мене була пробита грудна клітина, але не сильно. Після цього нас почали дуже сильно обстрілювати з танка, саме нашу позицію. Я зрозумів, що мішенню є саме ми та наша позиція. Ця позиція була незручною тим, що відступати можна було тільки назад, бо не було можливості рухатись ліворуч чи праворуч. А коли відступаєш назад, тобі все летить в спину, і нікуди діватись. Я вирішив, що з такою рукою шансів не дуже багато, і мені потрібно йти на евакуацію. Побратим заперечував, казав, що поведе мене. Але нас було п’ятеро, і якщо він поведе мене, то залишаться лише троє. Позиція була вразлива, і залишати трьох на позиції було нелогічно. Я був старшим на позиції, тому просто скомандував, що поїду сам.

Дочекався ще одного прильоту, після чого пішов через дерева. Руку буквально ніс другою рукою, відчував, як кістки стукають. Я чув звук переламаних кісток. Біг максимально швидко, намагаючись віддалятися від позиції, розуміючи, що наступний приліт може бути по мені або де-небудь поруч, і я можу не вижити. До евакуації я дістався за 15 хвилин, довелося йти близько кілометра по посадці.

- Розкажіть про реабілітацію., чи отримали необхідну медичну допомогу?

- Я лікувався в Україні. Першим пунктом, де мене оглянули лікарі, було село Залізничне. Медики оглянули рану, послабили турнікет, хоча пройшло вже більше двох годин. Це було небажано, адже можна було отримати смертельне зараження. Вони переконалися, що в мене немає артеріальної кровотечі, хоча кровотеча була дуже сильною. Звідти мене доставили в Покровське, що в Дніпропетровській області, вже вночі. Оскільки я отримав поранення близько восьмої години вечора, то до Покровського потрапив після одинадцятої години. Далі мене перевезли швидкою до Запоріжжя, де я був кілька днів, а потім – до Кропивницького. Звідти – до Вінниці, а пізніше в Жмеринку.

Коли рана почала загоюватися і мені стягнули її, а на руці залишились лише металеві конструкції, мене відправили у відпустку за станом здоров’я. Мені зняли зовнішні металеві конструкції АЗФ і поставили металеву пластину, яка зараз утримує кістку. Два місяці тому я роздумував над операцією, щоб зняти пластину, але мені сказали, що вона залишиться зі мною на все життя, оскільки кістка дуже слабка, і без металевої конструкції вона не може триматися. Ця пластина все ще на місці.

Я лікувався в багатьох місцях, але, мабуть, не було жодного лікування, де я міг би сказати, що щось мені не сподобалося. В усіх лікарнях я отримував належний догляд, уважне ставлення, співчуття і підтримку.

- З якими труднощами вам довелося зіткнутися під час реабілітації?

- Справа в тому, що коли я потрапив на лікування в Запоріжжя, я лише тоді повністю усвідомив, що трапилося. Усі ці поїздки не давали мені можливості усвідомити ситуацію. Коли я потрапив до Запоріжжя, я сказав: "Хлопці, давайте, ще тиждень-два, і я знову в строю. Робота, треба йти далі". Але вони відповіли, що краще почекати. Через тиждень-два мені вже сказали, що я більше не боєць і, на жаль, стану інвалідом на все життя. У мене дуже болить рука, кисть руки, хоча поранення було вище. Це через перебиті нерви, і це називається нейропатія або невропатія. На жаль, вона не лікується, немає ліків, які б могли її повністю усунути. Лише трохи вгамувати біль можна.

Тоді я начебто все переживав нормально. До мене підходили психологи, розмовляли, запитували, чи все добре. Але коли я почав працювати в Самарівській міській раді, через півроку, працюючи з ветеранами, мене дуже сильно "накрило". Це сталося в серпні 2024 року, хоча поранення я отримав 15 червня 2023 року. Мене настільки сильно накрило, що я вимушений був піти на лікарняний, потім на відпустку, а врешті-решт звільнитися. Я почав вивчати це, і виявилось, що це було щось схоже на ПТСР, але з певною затримкою. Після кількох нервових подій у житті я дуже сильно зламався і змушений був лікуватися від цього. В самому лікуванні, окрім болю в руці, інших складнощів не було.

- Військове та цивільне життя. Розкажіть про різницю між цими життями, яку ви відчули на власному досвіді.

- Є один ветеран, Терен, досить відомий та медійний. У нього ампутація нижніх кінцівок, і в нього запитали: "Як змінилося ваше життя після поранення?". Він пожартував, що раніше боліли ноги, а зараз не болять. Я також можу пожартувати на цю тему, але насправді життя змінилося на краще. Як би це дивно не звучало, але це правда. Тому що я почав більше цінувати маленькі моменти в житті, ніж до повномасштабної війни. Я зрозумів, що якщо сидіти на місці і нічого не робити, то просто почнеш згасати. Тому я вирішив "штурмувати" життя, йти вперед. Я постійно рухаюсь, намагаюся проявляти активність для себе та для інших. Я намагаюся допомагати таким же ветеранам, як і я. Я намагаюсь підтримувати їх, і, мабуть, у цьому сенсі моє життя змінилося на краще.

- Зараз ви очолюєте КЗ "Ветеранський простір "Титани". Яку допомогу ви надаєте бійцям?

- Про "Титани" — це окрема історія. Це проєкт, який називається "Титани. UA", і був ініційований Сергієм Петровичем Лисаком, головою Дніпропетровської ОВА. Спочатку суть цього проєкту полягала в тому, щоб показати ветеранам, які отримали важкі поранення, зокрема ампутації, що життя не зупиняється. Наступним кроком було створення ветеранського простору "Титани", який має на меті допомогу іншим ветеранам. Це місце, куди можна прийти і отримати широкий спектр послуг абсолютно безкоштовно, від пільг до допомоги з перенавчанням і працевлаштуванням.

Особисто я виступаю за те, щоб з ветеранів не брали жодних коштів. Якщо ми стикаємось із несправедливістю чи проблемами в законодавстві, ми намагаємося це вирішити, зокрема через ініціативи в законодавчій сфері. Ми також працюємо над законопроєктами, і амбасадори проєкту "Титани UA" долучені до органів місцевого самоврядування та державного управління, щоб змінити ситуацію і зробити процес автоматизованим, а не залежним від конкретних людей.

Ветеранський простір був створений нещодавно, і наразі ми займаємось пошуком приміщення. У нас є команда, але ми хочемо, щоб це місце було максимально зручним для ветеранів, безбар'єрним та доступним. Тому зараз ми на етапі підбору приміщення, щоб зробити цей простір ідеальним для наших захисників.

- Що запам'яталося в місцях, де ви перебувли?

- Я служив у 102 батальйоні ТРО 108 бригади, яка входить до складу Дніпропетровської області. Моя служба розділилася на дві частини. Перша частина — 2022 рік, коли я перебував у зоні бойових дій з червня по вересень. Потім я поїхав на лікування колін, бо вони мене підвели. Під час одного з виходів я не зміг вийти з окопу, і мене довелося витягувати хлопцям. Я зрозумів, що треба щось робити, бо став вже вантажем. Друга частина моєї служби почалася в 2023 році, коли я повернувся на бойові позиції у квітні після довготривалого лікування.

2022 рік запам'ятався тим, що ми були в районі Великої Новосілки в Донецькій області. Це була лінія зіткнення, і місто було майже порожнє. На вулиці майже не було цивільних, в основному лише військові. Зустріти когось на вулиці було дуже рідкісно. В основному це були військові, які короткими перебіжками бігали між будівлями. А іноді з'являлись місцеві мародери, які їздили на велосипедах з порожніми мішками в один і з повними в іншу. Я розумію, що, можливо, люди просто виживали, бо їсти вже не було чого — нічого не працювало, місто було замерзлим.

Ми зупинялися в аптеці в Великій Новосілці. Зараз, на жаль, вона окупована. Ми жили в аптеці, хоча ліки забрали медики, а те, що залишилося, забрали хлопці для своїх потреб. У нас не було стаканчиків для пиття, але залишилися стаканчики для збору аналізів. Вони були стерильні, запаковані, тому ми використовували їх як стаканчики для кави.

Якось ми навіть ночували під розбитими тракторами у Великій Новосілці. Не було можливості нормально окопатися, а ми не хотіли, щоб нас поранило уламками. Тому ми спали під тракторами, у повній броні та спорядженні. Ми залазили всередину або спали під ними, бо хоча б так був якийсь захист.

- Яке було харчування під час виконання бойових завдань?

- На щастя, з харчуванням у нас проблем не було. У 2022 році спочатку харчування було централізованим. Однак одного разу, після того, як всі чомусь отруїлись, вирішили відмовитись від централізованого харчування. Нам почали роздавати продукти, а ми вже готували їжу по хатках у селі. Згодом у нас з'явились чергові, які готували борщі, супи, м'ясо, картоплю — ми робили все, що тільки можна було. І навіть в ресторанах такого не було! Також до нас привозили гуманітарку, яку передавали наші друзі та волонтери. Ми самі намагалися збирати гуманітарну допомогу, а також закуповували продукти самостійно. До нас приїжджав "Жигуль" з прицепом, і привозили енергетики, напої та інше.

У 2023 році нам просто роздавали продукти, які ми зберігали у себе вдома, і з яких потім готували їжу. Запам'ятався момент на позиціях у 2023 році: нам видавали дуже багато продуктів харчування. У нас були шоколадки, енергетики, дуже багато консервованої тушонки. Я пам'ятаю одну позицію, де між бліндажем і перекриттям була величезна ніша, забита тушонкою та іншими продуктами. Тобто, коли війна закінчиться, можна буде поїхати туди і рік жити, нічого не потребуючи. Їжі було достатньо. Спочатку їли все найсмачніше, а потім вже їли все, що попадалося.

- На ваш погляд, чи можливе закінчення війни? Багато чуємо про перемовини, кінець бойових дій у 2025 році.

- Я вважаю, що припинення вогню точно відбудеться у 2025 році. Я впевнений, що ми переможемо, бо нація непереможна, поки є хоча б один воїн, який бореться. В українців є такий дух, який неможливо зламати. Я впевнений, що ми ніколи не визнаємо капітуляцію чи поразку. Навіть якщо залишиться одне місто, яке не захопили, ми будемо за нього битися до останнього. Як би це не звучало боляче для когось, ми будемо боротися до кінця. Я переконаний, що навіть якщо залишиться лише п'ять українців, ми будемо перемагати. Це буде перемога навіть п'яти українців, і ми збережемо націю, яка стояла до кінця. Я вірю, що ми залишили дуже чіткий відбиток в світовій історії, і тепер ніхто не зможе сказати, що Україна — це невідома країна.

- Які у вас плани на майбутнє після закінчення війни? Яка ваша мрія?

- Я хочу відпочити. Вже за цей рік я встиг відпочити, витратив свої кошти, які отримав по інвалідності. Але справжнього спокою я ще не відчув. Хочу побачити майбутнє, як ростуть мої діти, онуки. Але головне, що я хочу — це знайти себе. Бо я ще не зовсім зрозумів, чим хочу займатися. Як би я не намагався, я ще не знайшов того, що мені дійсно подобається і що я хотів би робити в майбутньому.