Три роки з розірваним серцем: мешканці Перемоги згадують найстрашнішу атаку (ФОТО)

Сьогодні роковини трагедії на Перемозі.
Три роки тому, 14 січня 2023-го, ракетний удар по дев'ятиповерховому будинку 118 забрав життя 46 людей, серед яких шестеро дітей. Було травмовано 79 мешканців, зокрема, 16 дітей.

Для Дніпра це день особливого болю.
Ми усі досі пам'ятаємо зруйновані під'їзди, які поховали під собою мешканців. Досі перед очима "оголені квартири": вцілілі яблука на кухонному столі, одежа у шафах, ошатні ялинки...
Життя розділилося на "до" та "після" для багатьох родин.

Люди, які пережили цю жорстоку атаку, досі не можуть повернутися до звичайного життя, постійно тригерить.

Кореспондентці "Відомо" вдалося поспілкуватися з мешканцями будинку та записати їхні історії, сповнені болем.

Знайшла у дворі онучку пораненою.

Мешканка будинку 118 пані Людмила пам'ятає той день до дрібниць. Пенсіонерка з дочкою і онучкою Мирославою мешкає у під'їзді, який вцілів під час атаки, але був потрощений - її квартира на шостому поверсі над аркою.

Розповідає: того дня ми з онучкою сходили до магазину, коли повернулися, вона попросилася погуляти на дитячому майданчику біля будинку, а я зайшла додому.

Раптом будинок трухонуло, посипалося скло, мої квіти, все вилетіло, купа пилу. Вибуху я не чула, тільки побачила, що сталося щось страшне. Я у халаті і капцях вибігла на двір, побачила, що немає частини будинку, все горить.
Була у шоці і великій паніці, почала шукати онучку, її ніде не було. Кругом крики, все сипиться, палає.
Я кричу, гукаю дитину. Тут хлопчик один каже, що на лавочці дівчинка лежить. Підбігла, а то моя Мирослава. Поранена. Каже: "Бабулічка, це я".
Вона вже йшла до под'їзду під час атаки та отримала серйозні травми, особливо сильно була пошкоджена ніжка. Чоловік, що опинився поблизу, взяв її на руки та доніс на лавочку. Наші сусіди одразу запропонували допомогу, посадили у свою машину та повезли до лікарні на Космічну.
Моя донька, мама Мирослави, прибігла з роботи, як почула, що сталося (працює у магазині неподалік).

Онучка кілька місяців була у реанімації, їй робили операції. Довгі місяці - в апараті Ілізарова. Потім була тривала реабілітація. У неї було багато переломів та забоїв. Вона, бідна, стільки натерпілася.

Я плакала, звинувачула себе, що залишила її тоді на вулиці. А вона каже: "Бабуля, ми ж не знали, що таке станеться. Слава Богу, що ми вижили!".

Ми довго потім шукали того чоловіка, який її одразу врятував і поніс на лавочку, і згодом знайшли. Онучка каже йому: "Ви будете моїм хрещеним татом?".

Мірослава змогла повернутися до школи тільки у минулому році.
У своїй потрощеній оселі ми не могли жити місяць, потім повернулися і почали відбудовувати житло.

Морально ми досі усі не можемо відновитися, постійно згадуємо увесь той жах, життя вже не буде таким, як до атаки.
У дитини психологічна травма на все життя, а також залишилися наслідки для здоров'я і проблеми з ніжкою.

Зараз Мирославі 12 років, вона сильна, активна дитина. Дівчинка вже почала посміхатися.

На питання, що допомагає морально вижити, пані Людмила відповіла:

-Я головна по нашому під'їзду, активістка, вирішую багато нагальних проблем, які виникають - так і відволікаюся. А ще влітку я саджаю гарні квіти у нашому дворі. І навіть, овочі: помідори, кабачки, перець. Це моя терапія.

Кровать, де лежали, розрубало навпіл.

Мешканка пошкодженого будинку пані Тетяна розповіла нам, що дивом вдалося вижити усій її родині, усі залишилися неушкодженими.

Згадує: під час атаки син був в гостях на Перемозі-6, донька стояла одягнена у коридорі, збиралася вигуляти собаку, ми з чоловіком лежали на кроваті у кімнаті.

Раптом полетіли вікна, двері, кровать перерубало навпіл уламками. Ми якимось дивом вціліли. Вибуху не чули, лише якийсь хлопок. Добре, що донька була у безпечній зоні. Бо наш сусід розповідав, що його підкинуло аж до стелі під час удару.

Ми побігли на вулицю. Все палало, купа уламків, страшний сморід. Допомагали розбирати завали, під нашими вікнами складали тіла загиблих. Це був наче якийсь фільм жахів.

Донька як побачила зруйнований будинок, почала кричати, я не могла її заспокоїти. Тоді Олександрі було 13 років, зараз 16. Дуже складно пережила, вона майже не розмовляла та зовсім зістригла сама собі волосся. Працювала з психологами і досі продовжує лікування.

Сину було тоді 18. Він трохи легше пережив, одразу прибіг додому, допомагав усувати наслідки атаки.
Кішка з собакою наші тепер дуже бояться вибухів.
Через два тижні нам вставили нові вікна і ми почали нове життя.

-Я ніколи це не переживу, цей біль назавжди залишиться зі мною. Постійно згадуються всі загиблі сусіди, діти. Загинули друг мого сина і подружка моєї доньки. Ми не постраждали фізично, але моральний стан досі дуже важкий. Тригерить дуже сильно, - поділилася Тетяна.

Зараз вона дружина військового. Її чоловік пішов добровольцем у ЗСУ.

Пам'ятника не треба - буде больніше.

На місці атаки влада планувала встановити скульптуру у пам'ять про трагедію. Але мешканці виступили проти. Люди кажуть, це буде лише зайвий раз нагадувати про пережите та тригерити ще більше. Краще просто посадити там дерева.

Попри пережите мешканці залишаються у будинку 118 на Перемозі. Вони вже остаточно привели до ладу свої потрощені оселі і дуже сподіваюся, що подібний жах ніколи не повториться. Вони тримаються справжніми героями! Розповідають, коли під час повітряних тривог у Дніпрі лунають вибухи, вони вже не панікують, не біжать в укриття, а залишаються у своїх квартирах. І, як кожен з нас, вірять у краще - у те, що подібна трагедія ніколи не має повторитися, і обов'язкого настане той день, коли ми всі разом відзначимо нашу Перемогу над ворогом.

Щороку 14 січня мешканці будинку 118 виходять до місця, де був зруйнований під'їзд, який наразі вже повністю демонтовано. Вони приносять квіти, лампадки та шанують пам'ять своїх сусідів.

Світла пам'ять безневинним жертвам ворожого терору! Пам'ятаємо завжди!